Розділ 26

Цього року все мало бути інакше. Думка про Набіля боляче стискала серце, проте зараз Анабель не могла дозволити собі звернути з обраного шляху. Вперше за багато років перед нею з'явився шанс змінити не лише власне життя, а й майбутнє всієї імперії. Шанс примарний, небезпечний і майже неможливий, але іншого вона не мала. Саме тому цього разу її дорога вела не до невеликого села, де на неї чекав хлопчик, а до найвіддаленішого куточка герцогства Фог. До напівзруйнованого маєтку барона Агуста Шадоу — місця, про яке навіть у романі згадували пошепки, ніби самі слова могли накликати біду.

Саме там, у підземеллях, куди ніколи не проникало сонячне світло, був схований останній необхідний елемент її плану. Кров імператора. Точніше — кров його забутого сина.

Анабель мимоволі здригнулася. Вона добре пам'ятала той розділ книги. Один із наймоторошніших у всій історії. Навіть зараз, згадуючи його, вона відчувала той самий холодний клубок у шлунку, який з'явився під час першого читання. Тієї ночі імператриця народила близнюків, а не одного сина. Двох абсолютно однакових хлопчиків із вогняним волоссям та очима кольору крові. Але старий герцог Фог, засліплений жадобою влади, не міг допустити існування двох спадкоємців. Скориставшись хаосом після пологів, він викрав одного з новонароджених принців, а потім застосував найтемнішу магію крові, заборонену навіть самим імператором.

Він стер людям пам'ять, переписуючи саму реальність. Акушерки, слуги, лікарі, охоронці — усі були переконані, що імператриця народила лише одну дитину. Навіть сама мати забула про свого другого сина. Лише іноді вона прокидалася серед ночі з дивним відчуттям втрати, яке не могла пояснити. Серце підказувало їй, що чогось бракує, але розум уже не пам'ятав чого саме.

А викрадений принц тим часом зростав у темряві. Замість розкішних покоїв імператорського палацу його домівкою стали холодні підвали маєтку Шадоу. Замість колискових він засинав під крики в'язнів із сусідніх камер. Замість материнських обіймів знав лише удари батога й накази наглядачів. День за днем його ламали. Старий герцог не хотів просто виховати слухняного слугу. Він створював ідеальну маріонетку, запасного спадкоємця, якого одного дня можна буде використати у власній грі за трон.

Роки ізоляції перетворили життя хлопчика на нескінченний кошмар. Його карали за непокору, замикали в карцері без їжі та води, придушували будь-яку спробу проявити характер або власну волю. Він для них був лише матеріалом. Заготовкою для майбутньої зброї. У романі ця історія закінчувалася особливо жорстоко. Молодший принц так і не дочекався порятунку. Він помер у підвалі маєтку, самотній і забутий усіма. Його тіло просто викинули за межами володінь, навіть не поховавши належним чином. Ніхто не плакав за ним. Ніхто не назвав його по імені. Ніхто навіть не знав, що десь помер нікому невідомий і забутий усіма син імператора.

Саме тоді Анабель зрозуміла, що не дозволить цій історії повторитися. Спочатку вона думала про нього лише як про частину власного плану. Їй була потрібна його кров. У світі роману імператорська кров вважалася отрутою, прокляттям і благословенням водночас. Вона могла зруйнувати життя людини або повністю змінити її долю. Для Анабель це був шанс вирватися з майбутнього, яке для неї вже підготували. Якщо все піде правильно, вона зможе привернути увагу імператора задовго до того, як батько остаточно продасть її у вигідному політичному шлюбі. Зможе змінити події, які в оригінальній історії неминуче приводили до її загибелі.

Але чим більше вона думала про забутого принца, тим менше бачила в ньому лише інструмент. Перед її очима поставав не носій рідкісної крові і не персонаж роману, а дитина, якій ніхто не допоміг. Людина, приречена на страждання лише тому, що народилася не в той день і не в тому місці. І якщо вона знала його долю, якщо мала можливість змінити її, то вже не могла просто пройти повз.

«Хтось має дати йому шанс», — подумала Анабель, стискаючи кулаки.

Вона запропонує йому угоду. Свободу в обмін на краплю крові. Саме угоду. Якщо він погодиться, то вони обоє отримають можливість переписати власне майбутнє. Якщо ні... Що ж. Про це вона намагалася не думати. Попереду й без того було достатньо небезпек.