Розділ 25

Період підготовки до фестивалю був єдиним часом у році, коли для Анабель світ змінювався. Замок, що зазвичай здавався їй в’язницею з кам’яними стінами та важкими тінями, на цілий місяць ставав майже порожнім.

Фестиваль Осіріса — головна подія року, священна і незмінна протягом тисячоліть. Його наближення відчувалося в усьому. Вітражі храмів уже прикрашали новими чорними та червоними гірляндами, у коридорах замку лунали голоси служників, які поспіхом обговорювали приготування, а двором безперервно снували вози з товарами та прикрасами. Слуги натирали до блиску срібний посуд для майбутніх бенкетів, перевіряли списки гостей, пакували дари для храмів і розсилали накази до сусідніх поселень. Навіть повітря здавалося наповненим передчуттям свята.

Це був час, коли вся імперія завмирала, щоб вшанувати бога, який допоміг людству перемогти зовнішніх богів. Навіть герцогство Рейвен, зі своїми похмурими замками, старими таємницями й незліченними родовими прокляттями, жило цим святом так само, як і решта земель.

Щороку її батько та брат вирушали в об’їзд володінь. Для них це була не просто чергова подорож, а майже священний обов’язок. Вони перевіряли роботу чиновників, вислуховували скарги підданих, стежили за збором податків і переконувалися, що підготовка до фестивалю відбувається бездоганно. Цей ритуал повторювався з року в рік настільки незмінно, що здавався частиною самого порядку світу.

— Не доставляй проблем.

Батько завжди говорив це перед від’їздом. Не «бережи себе». Не «поводься обережно». Не «я повернуся скоро». Лише ці три слова, позбавлені будь-яких емоцій.

Колись вони викликали в неї образу. Потім злість. Згодом — байдужість. Тепер же лише гірку іронію. Бо яких саме проблем він боявся? Доньки, яку роками тримав під наглядом? Дівчини, якій забороняли навіть зайвий раз залишати власні покої без дозволу? Важко створювати неприємності, коли твоє життя давно перетворили на клітку.

— Так, батьку, — чемно відповіла вона.

Він навіть не глянув у її бік. За кілька годин ворота замку зачинилися за процесією, а гуркіт коліс і тупіт копит поступово розчинилися десь у далині. І тоді настала тиша.

Зникли важкі погляди батька. Зникла постійна присутність брата. Зникло відчуття, ніби кожен її крок хтось оцінює, контролює і засуджує. Навіть стіни замку ніби стали менш задушливими. 

Анабель любила цей час більше за будь-яке свято. Вона чудово розуміла, наскільки важливим був фестиваль для імперії. Це було не просто релігійне дійство чи привід для бенкетів. Це був порядок, який підтримувався тисячоліттями. Символ того, що людство досі пам’ятає ціну свого виживання.

Анабель розуміла цей порядок, але ніколи не належала до нього. Для більшості людей вона була лише донькою герцога. Частиною родини Рейвен. Однією з фігур на великій шахівниці імперської політики.

Та сама Анабель давно почувалася інакше. Вона була тінню, просто додатком до чужих рішень. Іноді їй здавалося, що навіть слуги помічають її не частіше, ніж старі портрети на стінах. Проте саме це й дарувало їй свободу.

Під час підготовки до фестивалю всі були надто зайняті власними справами. На цілий місяць її відсутність могла залишитися непоміченою. Ніхто не рахував, де вона проводить дні. Ніхто не цікавився, чому її немає на обіді чи вечері. Для решти вона просто існувала десь поруч, як і завжди.

І саме цей місяць Анабель чекала найбільше.

Щороку він ставав для неї ковтком повітря серед задушливої повсякденності. Вона відраховувала дні до цієї миті так само старанно, як в’язні рахують подряпини на стіні камери. Бо знала, що зовсім скоро вона знову побачить того, хто нагадував їй, заради чого варто жити далі.

Її шлях незмінно приводив до невеликого будинку на околиці тихого села, де Лівія Атумра виховувала хлопчика, якого Анабель колись намагалася не любити.

Його звали Набіль. Ім’я, яке герцогиня прошепотіла перед смертю. Спочатку Анабель переконувала себе, що відвідує його лише через почуття обов’язку. Через пам’ять про минуле. Через обіцянку, дану жінці, яку вона не змогла врятувати, але роки поступово зруйнували цю брехню. Вона прив’язалася до нього сильніше, ніж хотіла визнавати.

Тепер він був для неї не лише нагадуванням про минуле. Не лише тягарем відповідальності. Він став для неї рідним, практично внуком. Іноді це лякало, бо щоразу, дивлячись на Набіля, вона бачила не лише його.

Перед очима поставали її власні діти. Син, який завжди намагався виглядати старшим і серйознішим. Донька, яка могла годинами сперечатися через дурниці, а потім засинала, міцно обіймаючи матір за руку. Спогади приходили несподівано й боляче. Особливо в ті миті, коли хлопчик усміхався.

Одного разу вона випадково почула його розмову з Лівією. Набіль сидів біля вікна і дивився на дорогу, ніби щохвилини очікував побачити знайому постать.

— Пані Лівіє, коли вона повернеться?

Лівія відклала шиття і сіла поруч.

— Вона робить усе можливе, щоб повернутися.

— Але вона там, де монстри?

— Вона бореться з ними, щоб ми були в безпеці.

Хлопчик замислився лише на мить, а потім серйозно кивнув.

— Тоді я чекатиму.

— І чекатимеш довго?

— Скільки треба.

Лівія усміхнулася і лагідно скуйовдила його волосся.

— Ти справжній маленький лицар.

Набіль гордо випростав спину.

— Я сильний. Я чекатиму.

Його голос звучав просто, без дитячої бравади і певно саме тому ці слова так боляче вдарили Анабель. Стоячи за прочиненими дверима, вона відчула, як у грудях щось стислося. Щоразу, коли вона дивилася на нього, бачила цю віру в його дитячих очах. Набіль справді вірив, що вона повернеться. І щоразу, приїжджаючи до нього, Анабель повторювала одну й ту саму обіцянку:

— Я скоро заберу тебе.