Розділ 23

Так… З того фатального дня, коли вона врятувала його в озері, для Халіда перестав існувати весь інший світ. Залишилася тільки вона — його богиня, його одержимість, його доля. Він навіть не наважувався вимовляти її ім’я вголос. Це здавалося йому блюзнірством, наче смертний намагається торкнутися чогось божественного брудними руками. У своїх думках він називав її лише «вона» або «богиня», смакуючи кожен спогад про неї так, ніби це було найдорожче вино у світі.

Іноді йому здавалося, що він уже не пам’ятає, як виглядало життя до неї. До того дня вода озера була крижаною, майже чорною. Він пам’ятав, як холод стискав легені, як тіло тягнуло вниз важкими мокрими одежами, як паніка вперше за довгі роки роздерла його зсередини. Спадкоємець імперії. Син самого Гора Астрійона. І водночас — безпомічний хлопчик, що захлинався водою.

А потім з’явилася вона.

Наче сама ніч виринула з темряви. Він пам’ятав її очі кольору грозового неба, мокре волосся, що спадало важкими хвилями вороного крила, графітову шкіру, на якій блищали краплі води. Навіть тоді, у хаосі й паніці, вона виглядала не людиною, а створінням із давньої легенди. Чимось надто прекрасним для цього світу.

Вона витягнула його на берег так, ніби рятувала не спадкоємця імперії, а звичайного незнайомця. Без страху. Без улесливості. Без тієї липкої покори, до якої він звик від народження. І саме це знищило його остаточно. Вперше в житті на нього дивилися не як на принца. Не як на майбутнього імператора. Не як на божество у плоті. Вона дивилася на нього просто як на людину, яка могла померти.

Відтоді він був приречений.

Халід став одержимим кожною рисою її обличчя, кожним її рухом, кожним словом. Він міг годинами спостерігати за нею здалеку, ховаючись у тінях палацу або серед натовпу на прийомах, вбираючи в себе кожен жест, кожен поворот голови, кожен погляд. Коли вона усміхалася комусь іншому, його груди стискало так сильно, що хотілося вбивати.

Особливо коли поруч із нею був Горацій Вулф.

Саме думка про нього перетворювала одержимість Халіда на щось по-справжньому хворе. Це нікчемне щеня, цей недостойний виродок посмів отримати те, про що сам принц не смів навіть мріяти вголос. І що найгірше — він не цінував цього. Горацій дивився на неї так, ніби вона була звичайною жінкою. Не богинею. Не дивом. Не центром самого світу.

Кожного разу, коли Халід бачив, як той відвертається від неї, як дозволяє собі холодність чи байдужість, у ньому прокидалося майже неконтрольоване бажання розірвати його власними руками. Його пальці судомно стискалися, а під шкірою прокочувалася темна магія, реагуючи на лють господаря. О, як сильно йому хотілося викликати Горація на дуель. Розірвати горло. Дивитися, як той захлинається кров’ю. Почути хруст кісток під власними руками.

Але він не міг. Клятий статус спадкоємця герцогства захищав цього недоумка краще за будь-які обладунки. Будь-яка помилка могла обернутися політичним скандалом, а Халід був достатньо розумним, щоб не діяти імпульсивно. Тому доводилося бути терплячим. Повільним. Обережним.

Як павук, що роками плете свою павутину.

Він почав із малого. Плітки. Натяки. Правильно підкинуті слова у правильні вуха. Один необережний слух породжував інший, і дуже скоро навколо неї почала згущуватися атмосфера недовіри. Люди відверталися. Посмішки ставали натягнутими. За спиною з’являвся шепіт.

А її власна родина зробила все ще простішим. Старший брат виявився достатньо тупим, щоб вірити будь-якій гидоті, яку йому підсовували, а божевілля старого герцога взагалі стало подарунком долі. Іноді Халідові навіть хотілося подякувати богам за те, як легко люди самі руйнують тих, кого повинні були захищати.

Він методично відокремлював її від світу. Крок за кроком. Поки одного дня вона не залишиться зовсім сама. І тоді він простягне їй руку. Стане єдиною людиною, яка залишилася поруч. Єдиною опорою. Єдиним порятунком.

І в неї просто не буде іншого вибору, окрім як прийняти його любов.

Ця думка зігрівала його краще за будь-який вогонь.

«Скоро», — подумав Халід, повільно проводячи кігтем по підлокітнику крісла. Скоро вона буде лише його. І тоді він сховає її від усього світу — туди, де милуватися нею зможе тільки він один.