Розділ 22

Принц імперії Халід Астрейон сидів у розкішному салоні мадам Тульської, відкинувшись на спинку оксамитового крісла, та з добре прихованою відразою спостерігав, як дівчина, яку він супроводжував, захоплено пурхала між вішаками з сукнями. Салон був справжньою перлиною столиці — священним храмом моди, де найвибагливіші аристократи замовляли собі вбрання, що коштувало більше, ніж маєтки дрібних дворян.

Кожна деталь тут дихала розкішшю та вишуканістю. Величезні кришталеві люстри, привезені з далеких земель, відкидали веселкові відблиски на стіни, оббиті шовком кольору старого золота. Важкі венеційські дзеркала в різьблених рамах, прикрашених сценами зі стародавніх легенд, відбивали світло тисячами граней дорогоцінного каміння, яким були інкрустовані меблі з рідкісного червоного дерева. У повітрі витав тонкий аромат екзотичних парфумів, змішаний із запахом дорогих тканин та шкіри.

Сам принц був живим втіленням імператорської величі. Його довге червоне волосся, кольору призахідного сонця, спадало на плечі вогняним водоспадом, а тонкі золоті нитки з магічними рунами, вплетені за стародавньою традицією, виблискували в світлі люстр. Чорні розкосі очі, успадковані від батька-імператора, дивилися на світ із тією холодною величчю, яку може дати лише чиста кров Астрейонів, що тече в жилах тисячоліттями. Його графітова шкіра здавалася викуваною з темного дорогоцінного металу, а довгі загострені вуха, прикрашені золотими каффами у формі драконів, ледь здригалися від кожного звуку. Навіть довгі кігті, відполіровані до дзеркального блиску, що час від часу постукували по підлокітнику крісла, виглядали не загрозливо, а майже витончено. Усе в ньому кричало про право володарювати, дароване самими богами.

Йому прислужувала сама власниця салону — графиня Тульська, легендарна майстриня, чиє ім’я давно стало частиною придворних легенд. За сто п’ятдесят років її руки створили весільні сукні для трьох поколінь імператорської родини, і кожна з них увійшла в історію. Її сиве волосся було елегантно зібране у складну зачіску, прикрашену живими орхідеями з імператорських теплиць, а сукня кольору місячного сяйва, розшита срібними рунами, лише підкреслювала шляхетність постави. Навіть зморшки на її обличчі виглядали не ознакою старості, а відбитком прожитої епохи.

Зараз графиня була явно збентежена, хоч і приховувала це за бездоганною маскою професійної люб’язності. Ще б пак — сам спадкоємець трону завітав до її салону. Але його супутниця...

Погляд графині ковзнув до баронеси Меріамун, і лише десятиліття придворної витримки не дозволили їй зморщитися від роздратування. Ця вискочка з нижчої знаті останніми роками стала предметом нескінченних пліток у столиці та причиною колективного зубного скреготу старої аристократії. І зараз вона, захоплено щебечучи, перебирала найдорожчі сукні імперії так, ніби народилася серед цього блиску.

Халід дивився на неї з тією ж ніжною усмішкою, з якою закохані дивляться на своїх наречених. Принаймні саме це бачили всі навколо. Насправді ж кожна секунда поруч із нею була для нього витонченою тортурами.

Останні роки він змушений був грати роль божевільного від кохання дурника, хоча від самого її запаху його нудило. Дешеві парфуми, якими вона щедро обливалася, намагаючись наслідувати справжніх аристократок, лише підкреслювали сморід простолюдинської крові.

Він дивився на її неприродно білу шкіру, і вона нагадувала йому личинок у гнилому м’ясі. Водянисті блакитні очі викликали майже фізичне бажання виколоти їх, а жовте волосся було схоже на суху солому, яку жують селянські кози. Кожен її рух, кожен жест здавалися жалюгідною пародією на витонченість вищого світу.

Коли вона торкалася його — а робила це постійно, ніби боялася, що принц може зникнути, — Халідові здавалося, ніби по шкірі повзають слизькі черви. Її голос дряпав слух, мов іржаві цвяхи по металу. Навіть повітря навколо неї здавалося йому отруєним.

Але він терпів.

О, як він терпів.

Посміхався, коли хотілося задушити. Цілував її руку, стримуючи блювотний рефлекс. Шепотів компліменти, ковтаючи власну огиду разом із жовчю. Він навіть навчився не здригатися, коли вона притулялася до нього своїм тілом, намагаючись виглядати ніжною та витонченою.

«Скоро», — повторював він подумки щоразу, коли нудота підступала до горла.

Скоро ця комедія закінчиться.

Він змиє її дотики власноруч. А її кров стане першою, яку він проллє на шляху до своєї богині.