Розділ 21

Імператор не відповів одразу. Його обличчя залишалося незворушним, але в залі змінилося щось майже невловиме. Повітря стало важчим, густішим, ніби сама магія палацу насторожено завмерла разом із присутніми. Навіть полум’я свічок почало горіти тихіше й рівніше, наче боялося зайвим рухом привернути до себе увагу.

Гор Астрійон повільно провів пальцями по чорному підлокітнику трону. З боку це виглядало спокійно, майже байдуже, але ті, хто знав імператора достатньо довго, давно навчилися боятися саме таких моментів. Не крику. Не люті. Саме цієї холодної тиші, коли він мовчав занадто довго.

Його погляд ковзнув по міністрах, по герцогах, по командиру лицарів — і жоден із присутніх не ризикнув зустріти його прямо. Влада Астрійона не потребувала демонстрації. Вона відчувалася в кожному русі, у самому повітрі цієї зали, у страху, що сидів у людях глибше за здоровий глузд. І все ж думками імператор був далеко від цієї суперечки.

Спадкоємець.

Його син не сидів за цим столом. Поки що не мав права. Не до коронації. Не до моменту, коли чаша Осіріса визнає його гідним. Пальці імператора ледь помітно стиснулися.

Стара традиція. Древня, як сама імперія. І достатньо жорстока, щоб навіть через тисячоліття ніхто не наважився її змінити. Чаша Осіріса не помилялася — так принаймні говорили жерці. Вона або приймала нового правителя, або ні. А тих, кого вона не приймала, історія зазвичай згадувала дуже коротко.

Іноді Горові здавалося майже кумедним, що імперія, здатна стирати з лиця землі цілі міста, досі залежить від старого ритуалу, який більше нагадував вирок богів, ніж коронацію. Хоча смішного тут було мало. Особливо коли мова йшла про його власного сина.

Він пам’ятав свій день коронації надто добре. Тоді йому було двадцять два. Молодий, самовпевнений, переконаний, що весь світ уже лежить біля його ніг. Він ішов до чаші Осіріса крізь залу храму під поглядами тисяч людей і навіть не сумнівався у результаті.

А потім чаша почала кипіти.

По залі тоді пройшов такий жах, ніби боги особисто спустилися сказати всім присутнім, що вони помилилися у своєму майбутньому імператорі. Жерці зблідли. Один із них упав на коліна просто посеред церемонії. Гор досі пам’ятав запах крові. Крові, яку чаша вимагала як плату.

Його рука мимоволі стиснулася сильніше. Він вижив. Пройшов ритуал. Отримав трон. Але того дня імперія зрозуміла одну просту річ — новий імператор не буде схожим на попереднього.

І тепер наставала черга його сина.

Думка про це дратувала сильніше, ніж проблеми Пусток, монстри чи сварки герцогів. Бо ворогів можна було стратити. Заколотників — спалити. Незалежні землі — втопити в крові, якщо знадобиться. Але волю богів контролювати неможливо. І це було єдине, що Гор Астрійон по-справжньому ненавидів.

— Ми посилимо гарнізони біля Пусток, — нарешті промовив він.

Його голос пролунав неголосно, але залу миттєво скув рух. Усі присутні напружилися так, ніби чекали удару.

— Також я хочу отримувати звіти щотижня. Особисто.

Міністр економіки ледь не кивнув занадто швидко.

— Звичайно, Ваша Величносте.

— Якщо ситуація продовжить погіршуватися, — спокійно продовжив імператор, — ми розглянемо питання повноцінної військової кампанії.

Тиша після цих слів стала майже мертвою. Навіть Снейк перестав усміхатися. Бо всі чудово розуміли, що означає «військова кампанія» у виконанні Гора Астрійона. Імператор не воював наполовину. Після нього землі або ставали покірними, або переставали існувати.

Хамза повільно схилила голову.

— Це мудре рішення, Ваша Величносте.

Імператор коротко кивнув, але його увага вже знову вислизала кудись далі. За межі цієї зали. За межі Пусток. До майбутнього, яке повільно наближалося, хоч би як він хотів відтягнути цей момент.

До коронації.

Десь у глибині палацу зараз, можливо, його син навіть не підозрював, наскільки близько стоїть до прірви. Або підозрював. І це було ще гірше.