Розділ 19

7.3

Горацій нарешті отямився. Він різко підняв голову, і його обличчя поступово почала заповнювати злість — знайома, гаряча, майже рятівна у своїй простоті. Розгубленість йому не подобалася. Вона була незручною, неприємною, вибивала ґрунт з-під ніг. А от злість — зрозуміла. З нею він умів жити.

— Ти серйозно? — випалив він, і голос із кожним словом ставав дедалі гучнішим. — Ти думаєш, що все так просто? Що я можу просто піти й сказати: «Все, заручини скасовано»?

Анабель мовчала, дивлячись на нього так, ніби його слова її взагалі не зачіпали. Це тільки сильніше його розпалювало. І вона чудово це бачила. Звичайно, без дозволу герцога чи імператора ніхто не став би скасовувати заручини між такими родами. Вона це знала не гірше за нього. Але зараз Анабель говорила не тому, що справді вірила у можливість щось змінити. Просто в якийсь момент їй набридло мовчати.

— Це ти хотіла цих заручин! — Горацій різко підвівся з місця. — Ти! Саме ти це запропонувала! Заручини між такими сім’ями не скасовуються просто тому, що тобі стало нудно!

Він нервово пройшовся кімнатою, а тоді різко обернувся до неї. Його голос дедалі більше втрачав звичну холодну стриманість. У ньому вже звучало щось особисте, давнє, накопичене роками.

— Після всього, що ти зробила… Як ти переслідувала мене. Як знущалася з Меріамун. Принижувала її перед усіма. Думаєш, я нічого не знаю?

Анабель повільно підняла на нього погляд. Спокійний. Майже втомлений. І це чомусь дратувало його ще більше за сльози чи крики.

— Ти так хотіла привернути мою увагу, що була готова топити всіх навколо себе, — продовжив Горацій. — Думаєш, я не бачив цього? Не бачив, як ти поводилася?

Його слова били різко, мов каміння. Але Анабель сиділа нерухомо, лише десь глибоко всередині все стискалося холодним вузлом. Вона знала про все це. Точніше — знала, що мала це зробити згідно з історією. Світ однаково вперто тягнув сюжет у потрібний бік, навіть коли вона намагалася триматися осторонь. Навіть коли мовчала. Навіть коли перестала втручатися у щось, окрім порятунку брата. Події все одно складалися так, ніби вона залишалася тією самою «злодійкою» з роману.

Наче сам світ уперто виправляв будь-які її спроби змінити сценарій.

Це було майже смішно. Якщо подумати, вона прожила десять років у історії, де навіть реальність мала нав’язливе бажання повернути все «за каноном». Варто було їй зробити крок убік — і сюжет із впертістю п’яного драматурга затягував усе назад. Десь у пеклі, мабуть, сидів автор цієї історії й щиро пишався власним стражданням персонажів. Анабель би навіть поспівчувала, якби не жила всередині цього літературного цирку особисто.

Вона повільно зітхнула й піднялася з крісла. Не стала сперечатися, не почала виправдовуватися. Не бачила сенсу. Горацій зараз говорив не з нею. Він говорив із образом, який створив у своїй голові ще багато років тому.

Анабель мовчки рушила до дверей. Уже на порозі зупинилася й обернулася через плече. Її погляд був холодним і дивно спокійним.

— Мені шкода, що ти думаєш, ніби закохані дівчата поводяться так, — тихо сказала вона, і кутики її губ ледь смикнулися в подобі насмішки. — До зустрічі, наречений.

Вона не чекала відповіді. Двері зачинилися за нею майже безшумно, залишивши Горація самого посеред важкої тиші. Його руки все ще були стиснуті в кулаки, а обличчя палало від злості, але десь глибоко під цією злістю повільно починало ворушитися щось значно неприємніше.

Сумнів.

Горацій повільно опустився назад у крісло, втупившись у зачинені двері. Він раптом усвідомив, що вперше за багато років не знає, що сказати. І це лякало його значно сильніше, ніж хотілося б визнавати. Бо дівчина, яка щойно вийшла з кімнати, була зовсім не тією Анабель, яку він знав усі ці роки.

А може, він ніколи її й не знав.