Розділ 18

7.2

Горацій моргнув. Потім ще раз.

Зазвичай він завжди швидко знаходив, що відповісти. Його з дитинства вчили сперечатися, тиснути, перемагати у розмовах ще до того, як співрозмовник нормально встигне вдихнути. Але зараз він сидів, дивлячись на неї так, ніби перед ним раптом з’явилася зовсім інша людина.

— Що?.. — видушив він нарешті. Голос прозвучав дивно слабко.

— Ти глухий? — спокійно уточнила Анабель.

У її тоні не було ні злості, ні образи. Лише холодна байдужість, яка чомусь била сильніше за будь-який крик. Горацій сіпнувся так, ніби вона жбурнула в нього чимось важким.

— Але це ж ти сама хотіла цих заручин!

Він ухопився за цю думку майже рефлекторно. Як за щось знайоме. Правильне. Стабільне. Анабель нарешті подивилася на нього прямо. Кілька секунд мовчала, а потім раптом посміхнулася.

І від цієї посмішки йому стало не по собі.

Бо вона була не теплою. Не збентеженою. Не тією, якою усміхаються дівчата, коли їм нагадують про дитячі почуття. Це була втомлена, глузлива усмішка людини, яка вже давно перестала сприймати навколишній цирк серйозно.

— Мені було п’ять, — сказала вона, трохи нахилившись уперед. — Ти серйозно вважаєш, що слова дитини варто брати до уваги?

Горацій застиг. Його пальці мимоволі стиснули підлокітники крісла.

— До речі, — байдуже продовжила вона, ніби згадала щось незначне, — твій батько цілком міг відмовитися. Якби захотів.

Її погляд ковзнув по ньому ліниво й холодно.

— Але, мабуть, йому було зручно.

Слова різонули неприємно. Майже боляче. Горацій насупився ще сильніше, але раптом зрозумів, що не знає, як правильно реагувати. Ще кілька хвилин тому все було зрозумілим і звичним: Анабель, яка мовчить, Анабель, яка терпить, Анабель, яку можна звинуватити у всіх незручностях цього життя.

А тепер вона сиділа перед ним так, ніби вперше за всі роки взагалі перестала перейматися його думкою.

І це нервувало.

Ні. Це дратувало до сказу.

Вона ж мала злитися, виправдовуватися, реагувати хоч якось. Але замість цього виглядала людиною, яка подумки вже давно пішла додому й зараз лише терпляче чекає, коли закінчиться особливо нудна вистава.

Анабель повільно видихнула. Втома знову навалилася на плечі важким каменем. Вона відчувала її постійно. За ці роки це стало майже природним станом, як фоновий шум, до якого звикаєш настільки, що перестаєш помічати.

Десять років.

Десять нескінченно довгих років у чужому тілі. У чужому житті. У цьому замку, який давно став для неї не домом, а дуже дорогою версією пекла.

Спочатку вона ще намагалася боротися. Говорила з батьком, просила змінити вчителя, намагалася пояснити, що відбувається. Що її карають без причини. Що служниці відкрито знущаються. Що братові небезпечно.

Але кожна така розмова закінчувалася однаково.

Холодний погляд. Байдужість. Роздратоване:
— Ти знову перебільшуєш.

А після цього покарання ставали тільки жорсткішими.

Її залишали без їжі, замикали в темних кімнатах, змушували годинами стояти навколішки або переписувати старі тексти, доки пальці не починали тремтіти від болю. Вона пам’ятала, як одного разу просто заснула за столом від виснаження, а прокинулася від того, що наставник вилив їй на голову крижану воду.

Тоді вона ще плакала.

Потім перестала.

Людина взагалі дивовижно швидко звикає до речей, які колись здавалися нестерпними. Психіка — хитра й трохи цинічна штука. Якщо не може втекти, починає робити вигляд, що все нормально. Інакше можна просто з’їхати з глузду. А божевілля в аристократичних родинах імперії лікували приблизно так само гуманно, як грибок на стіні — випалювали до фундаменту.

Спочатку вона протестувала. Знову й знову намагалася чинити опір. Але кожна спроба закінчувалася лише новим болем. І в якийсь момент Анабель зрозуміла просту річ:

Цьому світу байдуже.

Його не цікавить, чого вона хоче. Не цікавить, що вона відчуває. Усе, що від неї вимагалося, — вижити й не створювати проблем.

І тепер перед нею сидів Горацій. Красивий, молодий, самовдоволений. Частина цієї системи. Навіть якщо сам цього не розумів.

Вона дивилася на нього й раптом усвідомила, що просто більше не має сил удавати. Не має сил слухати його претензії, його вічне невдоволення, його образу через те, що йому дісталася «не така» наречена.

— Просто кажу, — повторила вона майже байдуже. — Я буду рада, якщо ти покладеш край цьому фарсу.