Розділ 17

Юний герцог Горацій Вулф сидів у просторій вітальні герцогства Рейвен, сперши голову на руку так, ніби будь-яка інша поза могла його втомити до смерті. Його обличчя застигло в гримасі суміші нескінченної нудьги й гострого роздратування. Він ковзнув поглядом по високій стелі, вкритій вигадливими барельєфами воронів, потім по темних шпалерах, візерунок яких нагадував павутиння, і ледь стримав бажання скривитися.

Як же йому все це остогидло.

Ця кімната була втіленням усього, що він ненавидів у цьому місці. Надмірно розкішна, похмура, задушлива у своїй демонстративній величі. Чорне дерево із золотими вставками, масивні меблі, які, здавалося, можна пересунути лише за допомогою магії, важкі штори, що поглинали світло. І ці тіні… Вони лежали по кутках, ніби живі, затискаючи простір і постійно нагадуючи, чому він сюди приїхав.

Зустрічі.

Ці дратівливі, безглузді, обов’язкові раз на місяць зустрічі.

Щоразу, коли він переступав поріг замку Рейвенів, усередині ніби щось закипало. Обурення, злість, глухе відчуття того, що його примушують грати роль, яку він ненавидить усім серцем. І все через неї. Його «дорогу наречену».

Горацій помітно скривився, щойно ця думка промайнула в голові. Сам її образ викликав у ньому знайоме подразнення, яке він уже навіть не намагався приховувати. Її голос. Манера говорити. Те, як вона дивилася на нього. Навіть сам факт її існування дратував його до нестями.

«Я міг би зараз бути будь-де. Робити щось корисне. Тренуватися. Працювати. Навіть слухати нудні лекції старійшин було б краще, ніж сидіти тут», — подумав він, сильніше стискаючи зуби.

Він зневажливо обвів кімнату поглядом. Кожна деталь цієї похмурої розкоші лише підливала масла у вогонь. Горацій відкинувся на спинку крісла, схрестив руки на грудях і втупився в двері.

Звичайно, вона запізнюється.

Вона завжди запізнювалася.

— Звісно, змусить мене чекати, — пробурмотів він крізь зуби, стискаючи підлокітник. — Вона завжди це робить.

Двері відчинилися майже беззвучно, і Анабель увійшла до кімнати.

Її постава, як завжди, була бездоганною. Кожен рух — плавний, вивірений, занадто спокійний для людини, яка роками мусила терпіти ці зустрічі не менше за нього. Вона трималася так, ніби не відчувала жодного тиску, хоча Горацій давно знав: це брехня. Просто Рейвенів із дитинства вчили носити свої страждання так само рівно, як дорогі прикраси.

За останні роки вона змінилася. Тендітна дівчинка зникла, поступившись місцем молодій жінці, хоча в її постаті все ще залишалася дивна крихкість. Її графітова шкіра відливала м’яким сріблом у світлі свічок, а хвилі чорного волосся спадали на плечі, створюючи майже моторошний контраст із темним одягом.

Вона могла б здаватися красивою.

Могла б.

Якби його це хоч трохи хвилювало.

Гострі очі ковзнули по ньому швидко й холодно. Лише мить — але чомусь у нього виникло неприємне відчуття, ніби вона встигла побачити кожну його думку. Її обличчя залишалося незворушним, майже байдужим, проте сьогодні в цій байдужості було щось інше. Щось важче. Втомленіше.

— Перепрошую за запізнення, — рівно сказала вона, ледь кивнувши.

Її голос звучав так, ніби вона механічно повторювала давно завчену фразу.

Горацій одразу склав руки на грудях ще щільніше й кинув на неї роздратований погляд.

— Ти постійно запізнюєшся.

Слова впали в тишу кімнати різко й неприємно. Але Анабель навіть не моргнула. Лише дивилася на нього тим самим спокійним поглядом, від якого його роздратування чомусь тільки посилювалося.

Вона мовчала кілька секунд, і ця пауза почала дратувати його ще більше.

Анабель затримала на ньому погляд трохи довше.

Юний герцог уже давно не був дитиною. Вісімнадцять років надали його зовнішності тієї хижої привабливості, яку так любили в імперії Вулфів. Стрункий, високий, із холодним сталевим відливом шкіри й сріблястим волоссям, що спадало м’якими хвилями. Він був красивим настільки правильно, що це здавалося майже штучним.

Колись у її світі таких хлопців називали «ідеальними кандидатами».

І саме таких вона терпіти не могла.

На мить її думки ковзнули далеко звідси. У старий будинок. На кухню, де пахло чаєм і смаженими пиріжками. В ті вечори, коли до їхнього дому починали приходити юнаки, які хотіли свататися до її доньки.

Вона досі пам’ятала, як діставала із шафи свою стару гвинтівку й починала методично її чистити просто перед ними. Спокійно. Демонстративно.

Ті хлопці завжди намагалися виглядати впевненими. Серйозними. Дорослими. А потім починали нервово ковтати повітря, коли вона з абсолютно незворушним виглядом перевіряла затвор.

«Ох, як же це було весело…»

Ледь помітна усмішка майнула на її обличчі й одразу згасла.

Бо за тим спогадом, як завжди, прийшов інший.

Август.

Він стояв у дверях кухні, спостерігаючи за її виставою з тією теплою усмішкою, від якої їй завжди ставало спокійніше. Вона ніби й зараз чула його тихий сміх.

— Белло, ти точно хочеш їх налякати чи все ж залишити доньці хоч когось із цих бідолах?

Він завжди вмів пом’якшити її гострі жарти своїм теплом.

Вона пам’ятала його руки — сильні, трохи грубі від роботи, але завжди неймовірно обережні, коли він торкався її. Пам’ятала, як після роботи в саду він мовчки знімав із неї брудні рукавички й сам доробляв усе замість неї, бурмочучи щось про те, що «генерали садових війн мають право на відпочинок».

Пам’ятала зморшки біля його очей, його кумедний животик, який він урочисто називав «запасом стратегічної енергії». Він був недосконалим. Живим. Справжнім. І саме тому вона любила його так сильно.

Її груди неприємно стиснуло. Спогад ударив боляче, як і завжди. Наче хтось знову нагадав їй, що того життя більше не існує. Горацій із його ідеальною зовнішністю раптом здався їй ще порожнішим. Гарна оболонка. Красивий портрет без душі.