Розділ 16

По закінченню трансформації Анабель продовжувала нерухомо стояти, притискаючи немовля до грудей. Воно тихо схлипувало уві сні, і кожен цей звук дивним чином різав сильніше за крики служниці кілька хвилин тому. Маленькі пальчики хлопчика стискали край ковдри, і цей несвідомий жест раптом боляче стиснув щось усередині.

Перед очима спливли зовсім інші руки. Інші діти. Інше життя.

Артур кричав так голосно, коли народився, що навіть змучена акушерка тоді розсміялася й сказала, що з таким голосом він колись точно командуватиме людьми. Марта, навпаки, була настільки маленькою й тендітною, що Анабель боялася зайвий раз брати її на руки. Вона пам’ятала, як годинами сиділа біля їхніх ліжечок, слухаючи рівне дитяче дихання, ніби це був єдиний звук у світі, який справді мав значення.

Колись їй здавалося, що це триватиме вічно.

Дитячі пальці, що хапаються за її одяг. Безсонні ночі. Втома. Розкидані іграшки. Тихі колискові на кухні о третій ранку. Вона тоді часто скаржилася, що хоче бодай трохи тиші й часу для себе. Смішно. Людина завжди не розуміє цінності чогось, поки життя не вирве це з м’ясом.

Тепер усе це було лише спогадом. Болісним. Далеким. Майже нереальним.

Її діти давно залишилися в іншому світі, а руки, які колись звично обіймали власних дітей, тепер тримали чужого хлопчика. Але чи був він чужим? Він був таким самим беззахисним. Таким самим залежним від неї. І якщо вона зараз віддасть його на поталу долі, то що тоді залишиться від неї самої?

Груди стисло від важкого, майже задушливого болю. Не фізичного. Значно гіршого. Провина.

Вона вже втратила своїх дітей. Дозволити цьому малюкові загинути означало остаточно погодитися з тим, що вона більше нікого не здатна захистити.

Анабель повільно заплющила очі. Нічне повітря було холодним, трава блищала від роси, десь удалині чувся рев чудовиськ, але вона майже не помічала цього. Уся її увага була прикута до маленького теплого тіла в руках.

Ні.

Вона не могла його залишити.

Повільно видихнувши, ніби разом із цим видихом випускала назовні частину власного болю, Анабель простягнула дитину служниці.

— Беріть. Швидко.

Її голос був тихим, але твердим.

Жінка, яка ще недавно помирала на холодній землі, тепер невпевнено підвелася на тремтячих ногах і прийняла немовля. Вона притиснула хлопчика до себе так обережно, ніби боялася, що той може зникнути просто в неї в руках.

Її очі наповнилися сльозами.

— Пані... — прошепотіла вона. — Як же ви?.. Що буде тепер?..

Анабель не відповіла одразу. Вона мовчки зняла з пояса невеликий мішечок і кинула його до ніг служниці. Той упав із глухим стуком, порушуючи мертву тишу лісу.

— Тут золото. Вистачить, щоб почати нове життя. Є ще магічний камінь — він допоможе змінити зовнішність хлопчика. Виїдьте на край герцогства. Купіть будинок. Живіть тихо. Не привертайте уваги.

Вона говорила спокійно, майже холодно, ніби вже давно прокрутила цей план у голові десятки разів.

— Головне — доживіть до мого повноліття. Тоді я вас заберу.

Служниця здригнулася й швидко підняла на неї очі.

— Пані, це неможливо... А як же ви? Ви ж залишитесь там зовсім одна! Герцог збожеволів! Як я можу просто піти?!

На мить Анабель ледь не всміхнулася. Гірко.

«Зовсім одна».

Як дивно чути це тепер. Вона вже давно була сама. Навіть серед людей.

Але вголос сказала зовсім інше:

— Не ставте зайвих питань. Відтепер ви — Лівія Атумра. Запам’ятайте це ім’я.

У голосі маленької дівчинки знову прозвучало щось страшно доросле. Настільки доросле, що служниця мимоволі опустила голову.

— Я виконаю все, що накажете, — тихо промовила вона.

Абсолютна покора.

Кривавий дар уже почав працювати.

Від цього стало гидко.

Анабель відвернулася раніше, ніж служниця помітила вираз її обличчя. Попереду тягнувся темний ліс, схожий на живу безодню. Десь там, далеко за деревами, залишався замок. Божевільний герцог. І роль, яку їй доведеться продовжувати грати.

Вона зробила кілька кроків уперед, а потім раптом зупинилася.

— Піклуйтеся про нього, — тихо сказала вона, не обертаючись. — Більше я нічого не прошу.

Служниця дивилася, як маленька постать повільно розчиняється в місячних тінях. Тонка. Тендітна. Майже дитяча.

І водночас моторошно самотня.

Вона міцніше притиснула хлопчика до грудей і тремтячими губами торкнулася його чола.

— Осіріс дав нам другий шанс, — прошепотіла вона.

Вітер тихо пройшовся верхівками дерев, ніби хтось у темряві почув ці слова й погодився з ними. І лише далекі кроки маленької принцеси ще деякий час порушували мертву тишу лісу.