Розділ 15

Служниця здригнулася так, ніби самі ці слова були прокляттям. Кожна дитина імперії знала, що таке кривавий дар. Найтемніша магія. Найстрашніший гріх. Коли аристократ ділиться своєю кров’ю з тим, хто стоїть нижче, він передає не лише силу — разом із кров’ю він віддає частину власної магії, змінюючи тіло й душу того, хто приймає дар. Але ціна була жахливою. Той, хто приймав кров, втрачав свободу назавжди.

Раб крові. Жива власність.

Господар міг відчути кожен подих свого слуги, почути його думки, наказати серцю зупинитися одним лише бажанням. Жодних таємниць. Жодної волі. Лише абсолютна покора до самої смерті. Колись, тисячоліття тому, перший імператор заборонив цей ритуал словами: «Краще померти вільним, ніж жити рабом чужої крові». Відтоді навіть згадка про кривавий дар каралася смертю.

У цю мить заплакав малюк. Тихо. Беззахисно. Служниця здригнулася й перевела погляд на дитину. Маленьке личко зморщилося від страху, а крихітні пальчики судомно стискали край закривавленої ковдри. Останній син її пані. Останнє, що лишилося від жінки, якій вона присвятила все своє життя.

Перед очима знову постала герцогиня — бліда, вмираюча, з тремтячими губами та згасаючим поглядом.

«Захисти його...»

Що значить її власна свобода поруч із життям цієї дитини? Що значить її душа? Її воля? Її майбутнє? Служниця заплющила очі. Усе всередині волало «тікай». Людська природа кричала від жаху перед майбутнім рабством, перед втратою себе, перед думкою, що хтось навіки оселиться у твоїй крові, думках і серці. Але вона вже зробила свій вибір у ту мить, коли стрибнула в безодню разом із немовлям.

— Якщо це врятує його... — її голос тремтів, але в ньому вже звучала приречена рішучість. — Якщо це дасть йому шанс вижити... я згодна на все.

Вона повільно схилила голову.

— Беріть мою душу. Моє життя. Мою волю. Я приймаю кривавий дар.

У лісі запала тиша. Навіть вітер стих. Анабель мовчки дивилася на жінку, і в її очах промайнуло щось дивне. Не тріумф. Не жорстокість. Смуток. Наче вона надто добре знала, що саме зараз відбувається.

— Хай буде так, — тихо промовила вона.

Місячне світло раптом стало густішим, темнішим. Повітря навколо затремтіло, наповнюючись стародавньою магією. Анабель повільно підняла руку й одним різким рухом прокусила зап’ястя. Кров виступила миттєво — майже чорна в місячному світлі. Густа. Неприродно темна кров роду Рейвен, у якій досі жила частка сили самого Осіріса.

Перша крапля впала на губи служниці.

І світ вибухнув болем.

Жінка закричала так, ніби її живцем кинули у вогонь. Кров Рейвенів ринула її венами, мов розплавлений метал, випалюючи все людське, усе слабке, усе смертне. Здавалося, тіло розривало зсередини. Кістки затріщали. Шкіра почала темніти, ніби її поглинали тіні. Служниця вигнулася від болю, впиваючись пальцями в землю, а її крик луною прокотився лісом, змушуючи навіть нічних істот відступити глибше в темряву.

Ікла прорізали ясна, заливаючи рот новою кров’ю. Нігті подовжилися, перетворюючись на кігті. Вуха витягнулися й загострилися. Але найстрашнішим був не фізичний біль. Душа. Вона горіла. Служниця відчувала, як щось древнє й невидиме проникає в саму її сутність, переписуючи її, ламаючи, підкорюючи. Наче навколо серця затягувалися невидимі ланцюги.

Анабель раптом здригнулася. Між ними простягнулася нитка. Тонка. Невидима. Але міцніша за сталь. Вона відчула кожен удар серця служниці, її страх, її біль, її відчай. Тепер достатньо одного бажання — і серце цієї жінки зупиниться. Ця влада була огидною. Неправильною. Але іншого виходу не існувало.

Служниця ще раз закричала, а потім її тіло раптом обм’якло. Тиша впала так різко, що дзвеніло у вухах.

Коли трансформація завершилася, перед Анабель лежала вже не стара жінка. Молода. Темноволоса. З витонченими аристократичними рисами, яких у неї ніколи не було раніше. Кров Рейвенів переписала її заново. Та очі... у її очах назавжди залишилося дещо моторошне. Відблиск рабства. Тінь ритуалу, що перетворював вільну людину на власність іншого.

Навколо них тремтіло повітря, насичене магією крові, а в голові Анабель відлунювали слова стародавнього прокляття:

«Від цієї миті й до кінця часів — твоя кров моя, твоя душа моя, твоє життя моє».