Розділ 14

Удар був таким сильним, що на мить світ потемнів. Служниця навіть не одразу зрозуміла, що ще жива. У вухах стояв дзвін, рот наповнився присмаком крові, а кожен вдих відгукувався нестерпним болем у грудях. Їй здалось, що тіло просто зламалось від падіння.

Та це її мало хвилювало. Поруч було чутно дитячий плач. Такий гучний і такий живий. Її серце затріпотіло від полегшення.

Живий...

Хлопчик зумів вижити. Він досі лежав у неї на грудях, загорнутий у її накидку й захищений тілом від смертельного удару. Маленькі ручки безпорадно стискали тканину, а крихітне личко почервоніло від плачу.

Сльози змішалися з кров’ю на щоках жінки.

— Пробачте мені, моя люба герцогине... — ледве прошепотіла вона. — Я не змогла... не змогла врятувати його...

Вона спробувала поворухнутися і мало не закричала від нестерпного болю. Ноги не слухалися. Одна рука теж. Холод повільно підіймався тілом, забираючи залишки того, що у неї лишалось від життя.

— Маленький... мій маленький принце… пробач свою стареньку няню... Пробач… Я намагалася… Справді намагалась…

Десь у темряві почувся низький рев. Потім ще один. Служниця завмерла. Ліс монстрів. Кров. Запах смерті. Вона знала, що означають ці звуки. Чудовиська вже відчули їх.

Страх скував серце сильніше за біль. Можливо, подумала вона, було б краще загинути від стріли герцога. Швидко. Без цього жахливого очікування. А тепер вона навіть не може відповзти, щоб бодай спробувати захистити дитину. Раптом у темряві почувся шурхіт. Легкі кроки. Майже нечутні. Служниця затамувала подих. Щось наближалося.

Вона відчайдушно спробувала підвести голову, готуючись побачити потвору з пащею, повною іклів, але замість чудовиська перед нею стояла маленька дівчинка.

Принцеса Анабель.

Місячне світло ковзало її блідим волоссям, роблячи його майже срібним. Темрява лісу не торкалася її. Навпаки — тіні мовчки розступалися перед нею, ніби визнаючи право проходу. Навіть вітер стих. Монстри не виходили. Ліс ніби  боявся її.

Служниця здригнулася.

У жилах Рейвенів текла не просто шляхетна кров. Старі слуги палацу роками пошепки переказували легенди про те, що цей рід походить не від людей, а від чогось значно древнішого. Чогось, що існувало ще до імперії.

Анабель рухалася легко й упевнено, але найстрашнішим були не її кроки, а її погляд. Спокійний. Надто спокійний для п’ятирічної дитини.

— Це... неможливо... — прошепотіла служниця, відчуваючи, як по спині повзуть мурашки. — Принцесо... як... ви ж були в замку...

— Добре, що я встигла якраз вчасно, — спокійно відповіла дівчинка.

І від цього голосу служниця відчула справжній жах. Голос був не дитячий. У ньому була втома дорослої людини. Гірка, стара втома того, хто бачив надто багато смертей. Анабель підійшла ближче й обережно взяла немовля на руки.

Її рухи були впевненими та материнськими? Так дитину тримають жінки, які вже виростили власних дітей. Малюк, що щойно плакав, раптом затих і лише тихо схлипував, дивлячись на неї широко розплющеними очима.

«Я марю...» — подумала служниця. — «Смерть уже добралася до мого розуму...»

Бо п’ятирічні дівчатка не дивляться так. Не рухаються так. Не стоять посеред проклятого лісу, наче його господині.

— Врятуйте його... — голос жінки зламався. — Благаю... він останнє, що залишилося від нашої герцогині...

Анабель мовчала. Вона дивилася на дитину так довго, що служниця почала боятися цієї тиші більше, ніж реву монстрів. Потім її раптом осяяла думка.

— Храм! — видихнула вона. — Віднесіть його до храму Осіріса! Там... там його сховають! Виховають як служителя! Герцог ніколи його не знайде!

Анабель повільно підняла очі і служниця мало не здригнулася від того, скільки в цьому погляді було дорослої іронії.

— До храму? — тихо перепитала принцеса. — Ви справді вважаєте храмовників такими дурними?

Вона трохи повернула дитину, щоб місячне світло впало на її обличчя. І навіть зараз, у новонародженому, уже проглядалися риси герцога Рейвена. Той самий вигин брів. Та сама форма щелепи.

— Вони впізнають у ньому спадкоємця з першого погляду, — холодно промовила Анабель. — А потім повернуть батькові. Або імператору. Залежно від того, хто заплатить більше.

Служниця застигла. Анабель говорила про це так спокійно... так цинічно… Наче давно перестала вірити в людей.

— Є інший вихід, — раптом сказала вона.

У лісі стало тихо. Навіть рев чудовиськ десь удалині стих, ніби сама темрява прислухалася до її слів. Анабель повільно перевела погляд на служницю.

— Я знаю, як урятувати вас обох.

Жінка затремтіла від надії.

— Але ціна буде страшною.

Анабель зробила крок ближче, і місячне світло дивно ковзнуло її обличчям, роблячи його майже неживим.

— Є спосіб дати вам силу, достатню, щоб вижити. Силу сховатися від герцога. Змінитися настільки, що вас ніхто не впізнає.

Вона замовкла на мить. Наче все ще вагалася. Наче навіть їй було страшно вимовляти це вголос.

— Але для цього доведеться порушити найстрашнішу заборону імперії.

Служниця відчула, як у неї холоне кров. Ні. Тільки не це. Анабель дивилася на неї мовчки ще кілька секунд, а потім тихо промовила:

— Ви готові прийняти кривавий дар?