Розділ 13

Гілки дерев, мов кігті невидимих чудовиськ, безжально шмагали по обличчю, впивалися в тіло, залишаючи криваві подряпини. Кожен крок відлунював болем у древніх кістках, а вологий нічний туман, що стелився землею, робив коріння слизьким і зрадливим. Стара служниця спотикалася, падала, але знову й знову підіймалася, відчуваючи, як теплі струмочки крові стікають її обличчям та руками. Вона вже не відчувала ніг. Лишилося лише відчайдушне бажання бігти вперед, туди, де, можливо, матиме шанс врятуватися.

З кожним кроком дерева ставали вищими, чорнішими, їхні стовбури викручувалися в неприродних позах, а листя шепотіло моторошні погрози. Навіть звірі обходили ці місця стороною, відчуваючи стародавнє зло, що причаїлося в темряві. Але зараз цей проклятий ліс був її єдиною надією. Навіть великий герцог не посмів би порушити кордони цього загубленого королівства монстрів та аномалій.

Місячне світло, що ледь пробивалося крізь густе листя, перетворювало ліс на моторошний лабіринт тіней. Химерні силуети гілок здавалися руками примар, що тягнуться до них. Уривчасте дихання служниці змішувалося із шелестом та тріском гілок під ногами, а в повітрі вже відчувався той особливий запах гнилі та смерті, що завжди супроводжував магічні аномалії.

На її тремтячих руках, загорнуте в колись білу, а тепер просякнуту кров'ю ковдру, плакало немовля. Таке маленьке, таке беззахисне. Його крик, пронизливий та відчайдушний, розривав нічну тишу. Здавалося, навіть звірі в лісі принишкли, почувши цей плач. Плач дитини, яка відчувала наближення смерті.

У голові, наче удари поховального дзвону, безперервно відлунювали останні слова герцогині.

«Захисти його… благаю, захисти мого сина…»

Шепіт її пані досі звучав так чітко, ніби вона все ще лежала там, у залитій кров’ю спальні. Бліда. Холодна. З тремтячими губами та поглядом, що повільно згасав.

А слідом за цими словами з'являлося інше обличчя. Спотворене божевіллям обличчя герцога. Колись благородне, величне, тепер воно перекосилося від безумства, а в очах палало щось пекельне, нелюдське. Його голос, схожий на зміїне шипіння, переслідував її навіть тут:

— Вбивця… він вбив її… треба позбутися… знищити… стерти… вбити…

Служниця здригнулася й міцніше притиснула немовля до грудей. Ні. Ні, вона не дозволить йому померти. Не після того, як герцогиня так благала врятувати. Вона знала, що попереду на них чекає смерть. Чи то від чудовиськ, чи то від магічних аномалій. Але позаду була смерть ще страшніша від руки божевільного батька, який втратив розум від горя.

І вона бігла вперед, відчуваючи, як темрява лісу монстрів розступається перед нею, запрошуючи у свої смертельні обійми. Тремтячими, закривавленими пальцями служниця дістала з-за пазухи магічний амулет, останній подарунок покійної герцогині. Маленький кристал пульсував слабким синім сяйвом, наче серце, що вмирає. Стискаючи амулет так сильно, що гострі грані впилися в шкіру, служниця відчайдушно зашепотіла слова закляття. Кристал спалахнув сліпучим синім сяйвом, на мить перетворивши ніч на день, але...

Магія затремтіла і згасла, як свічка, що догорала.

Занадто слабка. Вона була занадто слабкою для такої могутньої магії. Крапля шляхетної крові в її жилах, розбавлена поколіннями простолюдинів, ледве жевріла. Її вистачало лише, щоб відчути гіркоту власного безсилля.

Повітря розітнув зловісний свист. Служниця навіть не встигла зрозуміти, що відбувається, коли пекучий біль пронизав її плече. Стріла, випущена рукою герцога, пройшла наскрізь, залишаючи після себе вогняний слід.

Вона похитнулася, відчуваючи, як гаряча кров стікає спиною, але встояла, міцніше притискаючи до грудей притихле немовля. Позаду вже чувся тупіт копит. Це був звук наближення самої смерті. Крики лицарів ставали дедалі ближчими, відбиваючись від стовбурів дерев моторошною луною.

Вони були занадто близько. У голосах уже чулася радість створінь, що заганяють здобич у пастку. Обрив з'явився раптово. Чорна паща безодні, за якою починався справжній ліс монстрів. Унизу клубочилася темрява, з якої долинали моторошні крики невідомих істот.

Служниця завмерла на краю, притискаючи до грудей притихлого малюка, що тремтів, наче пташеня. Позаду залунав сміх. Божевільний сміх втратившого останні каплі розуму герцога. Той сміх не мав нічого спільного з колишнім шляхетним чоловіком. У ньому чулося безумство, відчай і ненависть.

Герцог повільно вийшов із темряви. Його довге волосся було розтріпане, обличчя подряпане гілками, а очі палали чорним вогнем.

— Прошу, ваша світлосте, — голос служниці зривався від сліз. — Благаю, подивіться на нього! Він так схожий на вас… Це ваша дитина, ваш син! Хіба ви не бачите в ньому її очі?

— Брехня! — голос герцога тремтів від люті та болю. — У нього немає нічого від неї! Нічого! Він вбив її! Це монстр! Чудовище! Проклятий паразит!

— Ваша світлосте, опам’ятайтеся! Герцогиня любила його ще до народження! Вона співала йому колискові, говорила з ним, мріяла…

— Замовкни! — заревів герцог. — Не смій говорити про неї!

— Мій пане, благаю! Згадайте її останні слова!

— Брехня! Усе брехня!

Він натягнув тетиву, але руки тремтіли так сильно, що стріла лише зачепила плече служниці. У його очах стояли сльози, змішані з божевіллям.

— Моя кохана... моя єдина... Цього не може бути… Ні… Ні! Ні! Ні!

Його крик розлетівся лісом, змушуючи навіть дерева здригнутися.

— Як ти міг забрати її у мене?!

Служниця міцніше притиснула до себе дитину, яка затихла, ніби розуміючи весь жах ситуації. Маленьке тільце довірливо притулилося до її грудей. Таке тепле, таке беззахисне. Один крок назад – і темрява проковтне їх обох.

“Пробач, моя пані…” — прошепотіла вона.

І зробила цей останній крок у безодню.