Розділ 12

Єдиною розрадою в цьому пеклі мали б стати щомісячні зустрічі з нареченим. Колишня володарка тіла вірила, що якщо посміхаєшся хлопцеві на святі, то це вже і є кохання. Вона присягнула у вічній любові так само щиро, як раніше присягала обожнювати морозиво з малиновим джемом. Але Горацій був іншої думки.

Анабель гірко посміхнулася, згадуючи холодний, зневажливий погляд хлопця. Для нього вона була лише тягарем. Незграбна, похмура дівчинка, яку йому нав’язали. З кожною зустріччю його відраза ставала дедалі очевиднішою, а слова дедалі жорстокішими.

А потім у цій історії з’явилася вона. Меріамун. Наче промінь світла в темному світі аристократів. І Анабель із болем спостерігала, як змінюється обличчя Горація з появою цієї дівчини. Як його зазвичай холодні очі теплішають, коли він дивиться на неї. Як змінюється його голос. Із крижаного на оксамитовий. Як він, завжди такий стриманий та зверхній, раптом починає посміхатися, наче звичайний закоханий хлопець.

Той самий Горацій, який на їхніх зустрічах ледве стримував презирство, тепер ловив кожен погляд Меріамун, як спраглий ловить краплі води посеред пустелі. І справді там було на що дивитися.

Меріамун була наче з іншого світу. Світла шкіра, схожа на персиковий оксамит, акуратні вушка без потворної загостреності, золотаве волосся та очі кольору весняного неба. Лише загострені зуби та кігті видавали в ній краплю благородної крові.

Але головною була її щирість. Її світло, що змушувало навіть найхолодніші серця розтавати. Навіть вона, навіть Анабель, не могла не відчути, наскільки привабливою була Меріамун. І саме тому щось у цій досконалості її так дратувало.  Більшість аристократів дивилася на Меріамун зверхньо, як на щось нижче за себе. Але для чоловіків вищого світу вона стала наче заборонений плід. Занадто не схожа на їхніх холодних, вишуканих дружин. Занадто бажана та занадто спокуслива.

Наречений Анабель, сам кронпринц, хоч і грав роль, а з ним ще двоє спадкоємців найвпливовіших герцогств буквально втратили голову від цієї дівчини. А найбільше змінився Горацій. Він дивився на Меріамун так, як ніколи не дивився на Анабель. Із захопленням, із ніжністю, із тим світлом в очах, яке з’являється лише тоді, коли серця справді торкнулося кохання.

Вона була наче сонячне сяйво в їхньому світі вічних інтриг та холодного розрахунку, і Горацій потягнувся до цього світла, як метелик до полум’я. Анабель зітхнула, згадуючи, як за сюжетом роману вона перетворилася на справжнє чудовисько.

Героїня, засліплена ревнощами та одержимістю, починає полювання на свою суперницю. Спочатку це були дрібні капості. Зіпсований одяг, «випадково» розлите вино, плітки та інтриги. Але з кожним днем, спостерігаючи, як Горацій дедалі більше закохується в Меріамун, її дії ставали чимраз жорстокішими.

Навіть коли Меріамун стала нареченою самого кронпринца, це не зупинило знавіснілу від ревнощів Анабель. На великому імператорському бенкеті вона здійснила свою найстрашнішу спробу — підсипала в келих суперниці отруту, яку місяцями готувала за стародавніми книгами роду Рейвен.

Її схопили до того, як келих торкнувся вуст Меріамун. Коли змову розкрили, скандал сколихнув усю імперію. Анабель позбавили не лише титулу принцеси герцогства. Саме її існування стало ганьбою для роду.

Та й це було ще не все. Найгірше було ще попереду. За наказом імператора її ув’язнили в особливій темниці імператорського палацу. Там, де тримають найнебезпечніших злочинців імперії. А герцогство заплатило страшну ціну за злочин доньки.

Найродючіші землі, найбагатші шахти з рідкісними мінералами. Усе це довелося віддати як компенсацію. Рід Рейвен, один із найдавніших та наймогутніших в імперії, за один день втратив половину свого впливу та багатства.

На цьому і закінчилася оригінальна історія Анабель Рейвен, нещасної злодійки, чиє життя було зруйноване чужим божевіллям ще до того, як вона встигла подорослішати.

«Чортів психопат», — люто шипіла подумки Анабель, стискаючи кулачки так, що гострі нігті впивалися в долоні.

Вона чудово пам’ятала додатки до роману, де автор розкрив справжню історію. Усі ці «злодіяння» були майстерно сплановані самим принцом. Він, цей хворий на всю голову виродок, поступово зводив із розуму маленьку дівчинку, яка колись його врятувала. Підсилав слуг, які підкидали отруту, поширював чутки, маніпулював усіма навколо, аж поки бідна Анабель не стала ідеальною злодійкою в очах суспільства.

Маленька дівчинка, яка просто хотіла бути коханою, перетворилася на монстра в очах усього світу. А потім...

«Щоб ти здох найстрашнішою смертю», — продовжувала вона подумки свої прокляття, згадуючи жахливий епілог роману.

Принц, цей божевільний садист, «великодушно» забрав Анабель під варту до свого власного палацу. Там, у темних підземеллях, далеко від чужих очей, він перетворив її на свою живу ляльку. Ламав її знову і знову, граючись із нею. То даруючи крихти надії та ласки, то занурюючи в безодню болю та відчаю.

Автор лише натякав на ті жахіття, але дорослій Анабель вистачило фантазії уявити, що могла зробити хвора свідомість одержимого принца з беззахисною дівчиною, яку весь світ вважав злодійкою.

«І ніхто… ніхто навіть не здогадувався, що коїться за тими стінами, — думала вона із жахом. — Усі вважали, що це справедлива кара для злочинниці, а  насправді це була в’язниця, створена психопатом, який роками чекав, поки його здобич потрапить у пастку».

«І в який же світ психів та маніяків я потрапила?» — думала Анабель, намагаючись стримати сльози перед охороною.

Батько-психопат, який вбив власного сина. Принц-збоченець, який знищив життя п’ятирічної дівчинки. Наречений-зрадник, який розтоптав її перше чисте почуття. І це все було названо красивими словами романтичнаі історія кохання? Що за маячня.

Вона згадала, як її онучка ридала над долею нещасної злодійки Анабель, повторюючи раз за разом: «Вона ж просто хотіла, щоб її любили... Чому ніхто не зміг її врятувати?»