Розділ 11

Анабель сиділа біля вікна своєї кімнати, спостерігаючи, як герцогиня повільно прогулюється в саду, дбайливо притримуючи округлий живіт. Три тижні. Усього три тижні залишилося до того моменту, який змінить усе.

Вона знала кожну деталь майбутньої трагедії, кожен поворот подій, що призведе до загибелі цієї прекрасної, доброї жінки, яка зараз так ніжно посміхається, розмовляючи зі своєю ненародженою дитиною. Її слова звучали як пісня на світанку. Але Анабель знала, що її чекатиме.

Це станеться вночі. Пологи почнуться раптово, на два тижні раніше терміну. Вона чітко пам’ятала цю сцену з роману, як кімнату герцогині заповнять цілителі, як повітря просякне запахом крові та відчаєм. Як герцогиня, бліда та змучена, востаннє посміхнеться, почувши крик свого новонародженого сина.

«Бережіть його», — будуть її останні слова, перш ніж її очі закриються назавжди.

Хлопчик народиться здоровим і сильним. І саме це стане його прокляттям. Він буде точною копією того, хто зненавидить його з першого погляду. Копією свого батька. Жодної схожості з матір’ю, жодної риси, яка б нагадувала про неї.

Анабель здригнулася, згадуючи описану в романі сцену, коли герцог уперше подивився на сина. 

«Це він, — прошепоче герцог, дивлячись на немовля. — Це він забрав її у мене. Це чудовисько вбило мою кохану».

Любов його вбивала. Бо це ніколи й не було любовʼю, лише хижа одержимість. І все, що заважало їй, він знищував. Навіть якщо це щось — його власний син.

Анабель ледве стримала сльози. Зараз, дивлячись на щасливу герцогиню в саду, було особливо боляче знати, що станеться. Знати, що в момент найбільшого щастя усе повернеться найстрашнішою трагедією. Що вірній служниці доведеться рятувати немовля від власного батька, тікати темним лісом, знаючи, що за нею женеться збожеволілий від горя чоловік, готовий вбити власну дитину.

Герцог, уже повністю втративши розум від горя та ненависті, кинеться в погоню зі своїми кращими мисливцями. Вони заженуть служницю з немовлям до урвища на кордоні з лісом монстрів. У тьмяному світлі місяця герцог власноруч випустить стрілу, що влучить їй у спину.

Останнє, що побачать мисливці, — те, як стара служниця, притискаючи до грудей спадкоємця роду Рейвен, падає в чорну безодню лісу монстрів, звідки ще ніхто не повертався живим.

Наступного ранку герцог, чиї очі вже повністю втратили залишки здорового глузду, зробить офіційну заяву. Його голос не здригнеться, коли він повідомить про трагічну загибель своєї коханої дружини під час пологів. Він навіть зуміє зобразити скорботу, оголошуючи, що дитина народилася мертвою.

І ніхто, абсолютно ніхто, не наважиться сказати ані слова про те, що насправді сталося тієї ночі на кордоні з лісом монстрів. Після цієї ночі замок почне змінюватися. Слуги почнуть пересуватися тінями, намагаючись бути невидимими та нечутними, а коридорами поповзуть шепоти, що герцог остаточно втратив розум.

Анабель, дивлячись на все це дорослими очима, розуміла, що він не просто божевільний. Він просто збожеволілий від одержимості психопат, для якого дружина була не коханою людиною, а манією, без якої він не міг існувати. І на дітей йому було абсолютно байдуже.

Маркус, її старший брат, буде купатися в батьківській увазі лише тому, що стане єдиним живим нагадуванням про покійну дружину. Той же колір очей, той же відтінок волосся, навіть усмішка була її.

Анабель же, успадкувавши риси батька, стала для нього наче порожнім місцем, привидом, якого він волів не помічати. Навіть на заручини з Горацієм він погодився лише тому, що мати, світла їй пам’ять, довго вмовляла його, і то лише тому, що не могла відмовити своїй маленькій донечці в її першому проханні.

З моменту смерті герцогині замок перетвориться на справжнє пекло. День за днем герцог ставатиме дедалі жорстокішим, ніби темрява поступово поглинатиме залишки його душі.

Маркуса він леліятиме, наче дорогоцінну реліквію. Єдину живу згадку про свою одержимість. Годинами може дивитися на сина, пестити його волосся, таке ж шовковисте, як у покійної матері, вслухатися в його сміх, такий схожий на її.

А от Анабель…

Анабель для нього стане живим докором, дзеркалом, в якому він бачитиме власні риси, які так ненавидить. Він приставить до неї вчителя етикету.

«Виховуйте її суворо, — скаже герцог. — Зламайте її норов».

І вчитель старатиметься. Він використовуватиме стародавні методи виховання аристократії. Батоги, зачаровані болем, що пропалюють до самої душі, кайдани, які висмоктують магічну силу, залишаючи тіло знесиленим та тремтячим. Прокляття, що змушують відчувати кожен удар серця як агонію.

Адже яка різниця, які тортури застосовувати до дитини, якщо її проклята кров затягує рани за лічені години?

Життя маленької Анабель перетвориться на нескінченний кошмар.

Одного разу, коли вона наважиться поскаржитися батькові на жорстокість вчителя, той просто накаже замкнути її в темній коморі без вікон, де тіні оживають і шепочуть божевільні речі, а час розтягується, наче смола.

«Тиждень без їжі, води та світла, — кине він байдуже, ніби йдеться не про його рідну дочку. — Може, тоді навчиться тримати язик за зубами».