Розділ 9

Анабель не хотіла, категорично відмовлялася вірити в те, що з нею трапилося. Це все здавалося якимось химерним сном, від якого вона ніяк не могла прокинутися. Ніби лише вчора вона сиділа в кінотеатрі поруч із Міною на прем’єрі фільму, стискаючи руку онуки в найдраматичніших моментах.

Перед цим вона спеціально прочитала всі книги серії, щоб розуміти захоплення дівчинки. Навіть зареєструвалася на фанатському форумі, де годинами читала теорії та обговорення, намагаючись розібратися в усіх деталях світу, який так любила її внучка.

Спочатку це навіть смішило. Шістдесят дев’ять років. Поважний вік. А вона сидить серед ночі та читає дискусію про те, чи був імператор божевільним від народження, чи просто закохався настільки невдало, що втратив залишки здорового глузду.

«Денисе, ти тільки подивись, вони тут уже третю сторінку сперечаються через якісь символи на шторах у палаці».

Чоловік тоді лише пирхнув у чашку з чаєм:

— Люди завжди мають забагато вільного часу.

Але потім вона дійшла до сцени страти герцогині.

І чомусь перестала усміхатися. У тому епізоді було щось особливе. Надто болюче для звичайної вигадки. Анабель ще довго сиділа з книгою на колінах, дивлячись у темне вікно, поки Міна захоплено розповідала їй свої теорії.

«Бабусю, мені здається, вона не була поганою… Просто її ніхто не розумів та не любив».

Тепер ці слова переслідували її. Бо тепер тією самою Анабель була вона сама. Уже декілька тижнів жінка намагалася звикнути до думки, що опинилася в тілі п’ятирічної дитини. Такому маленькому, крихкому, із незвичною графітовою шкірою та гострими кігтями замість нігтів. Щоранку вона завмирала перед дзеркалом, вдивляючись у чуже відображення так довго, ніби від сили її погляду риси могли змінитися назад.

Але з дзеркала на неї дивилася не літня жінка з м’якими зморшками біля очей. І навіть не людина. Темне волосся. Великі сріблясті очі. Загострені вуха. Графітова шкіра, яка здавалася майже чорною у вечірньому світлі.

Чужинка у тілі невинної дитини. Іноді їй здавалося, що вона божеволіє. Надто добре вона знала цей твір. Надто детально пам’ятала кожну сцену, кожен поворот сюжету, кожну трагедію, яка чекала попереду.

Якщо вірити уривкам нових спогадів, що іноді спалахували в голові чужими картинами, то вона стала тією самою Анабель Рейвен. Принцесою герцогства, чию долю вони з Міною обговорювали вечорами за какао та печивом. Трагічною злодійкою. Майбутнім чудовиськом.

Перед очима знову поставала фінальна сцена фільму. Заплакана Міна поруч. Її маленькі пальці, що міцно стискали бабусину руку.

«Бабусю, чому вони так з нею? Це ж несправедливо…». Тоді Анабель просто гладила онуку по волоссю.

Перші дні після «пробудження» були схожі на гарячку. Біля її ліжка постійно товклися лікарі та цілителі. Високі постаті в темних мантіях із неприродно блідою шкірою. Вони водили руками над її тілом, і між пальцями спалахувало синювате світіння. Шепотіли заклинання, перевіряли зіниці. Щось записували.

І щоразу приходили до одного висновку. Маленька принцесса герцогства абсолютно здорова. От тільки нічого не пам’ятає. Саме тоді Анабель і вчепилася в амнезію, як за єдине, що могла придумати. Вдавати розгублену дитину було простіше, ніж пояснювати, що вона пенсіонерка з іншого світу, яка випадково померла й прокинулася всередині улюбленого роману своєї онуки.

Таке навіть звучало як маячня людини, яку пора ізолювати в м’якій кімнаті. Хоча, судячи з усього, вона й так уже була недалеко від цього. Їй дали час. Простір. Можливість мовчати й спостерігати за всім навколо. І цього вистачило, аби усвідомити найжахливіше. Її сім’ї більше немає поруч.

Вночі, коли слуги залишали спальню, Анабель лежала в величезному ліжку й тихо плакала в подушку, аби ніхто не почув. Сорок дев’ять років шлюбу. Їм не вистачило лише року до золотого весілля. Лише одного року.

Вона звикла засинати під звук чоловікового дихання. Під його бурчання, коли вона забирала ковдру. Під запах чаю з бергамотом, який він постійно пив вечорами, ніби британський аристократ на пенсії. Тепер поруч була лише порожнеча.

Як вони там без неї? Чи плакала Міна? Чи зрозумів чоловік, що сталося? Хто тепер збирає всіх за недільним столом? Хто слухає нескінченні книжкові теорії, онуки? Хто цілує розбиті коліна Коула?

Іноді цей біль ставав настільки нестерпним, що їй хотілося перестати дихати. Можливо, саме тому вона й стояла тоді на підвіконні. Маленьке дитяче тіло тремтіло від страху, поки внизу темнів кам’яний двір. Частина її розуміла, наскільки це жахливо. Інша ж відчайдушно хапалася за думку, що смерть поверне її додому. Що вона прокинеться у своєму ліжку, почує голос чоловіка, відчує запах ранкової кави.

А потім вона стрибнула.

Після невдалої спроби Анабель довго лежала, дивлячись у розписану фресками стелю, й відчувала, як кожна клітинка тіла кричить від болю. Цілителі зростили переломи магією, але навіть їх мистецтво не могло повністю прибрати це відчуття розбитості.

І, можливо, це було навіть добре. Бо біль був справжнім. Надто відчутним для сну. Сльози текли по щоках, коли вона знову й знову думала про одне й те саме. А що, якщо там вона вже померла? Що, якщо іншого повернення не буде? Що, якщо наступна смерть просто зітре її? І чому вона опинилася саме тут? Саме у тілі маленької Анабель?

Після довгих безсонних ночей, сліз і молитв вона нарешті прийняла рішення. Якщо доля вже зіграла з нею такий жорстокий жарт, то, можливо, це не випадковість. Можливо, саме вона, людина, яка знає майбутнє, здатна щось змінити. Врятувати хоча б когось. Бо щасливого кінця у цьому світі не було.