Розділ 8

Аемілій сидів, опустивши голову, відчуваючи, як власне серце глухо б’ється десь у горлі. Він чудово знав, що ще одне неправильне слово — і батько розчавить його просто тут, за сімейним столом. Не фізично. Ні. Фарук Вулф був надто витонченим для настільки примітивних речей.

Він ламав людей інакше. Повільно. Методично. Так, щоб вони ще довго дихали після цього.

Старий герцог опустився назад у крісло з грацією хижака, який вирішив тимчасово не добивати жертву.

— Невже ти думаєш, що я не продумав усе наперед? — його голос знову став спокійним, майже лінивим. Від цього ставало лише страшніше. — Дитині не обов’язково ставати спадкоємцем.

Він перевів погляд на Горація. Не як на онука. Як на річ. Як на вдало придбану породисту тварину.

— Горацій просто заведе собі коханку та народить правильного спадкоємця.

Тайя різко зблідла. Юнія нерозуміюче насупилася, явно не до кінця усвідомлюючи сенс слів діда. А от Аемілій чудово зрозумів. І від цього в животі скрутило так сильно, що захотілося вийти із зали просто зараз.

Фарук зробив ковток вина.

— Це навіть елегантне рішення.

На його губах з’явилася жорстока посмішка.

— А якщо в їхніх дітей і проявляться сили Рейвенів… ми просто отримаємо ще один інструмент у своєму розпорядженні. Хіба не чудовий план?

Мовчання. Навіть слуги завмерли біля стін. Усі давно зрозуміли, що коли Фарук Вулф у хорошому настрої, то це набагато небезпечніше, ніж коли він кричить. Старий герцог поставив келих на стіл і раптом тихо засміявся.

— І як вдало все склалося… Маленька дурепа закохалася в нашого Горація мало не з першого погляду. Кожного разу дивиться на нього так, ніби він подарував їй саме сонце.

Його очі хижо блиснули.

— Сліпа закоханість — найзручніше ярмо.

Горацій відчув, як у грудях починає закипати щось гаряче й гидке. Анабель. Він пам’ятав її. Бліда дівчинка з дивними очима, яка постійно крутилася поруч на всіх прийомах. Завжди мовчазна. Завжди дивилася на нього так, що йому аж ставало незручно.

І тепер…

Тепер через неї його життя вирішили за нього.

— А ми просто вчасно скористалися моментом, — задоволено закінчив Фарук. — І першими запропонували заручини.

Він різко повернув голову до онука.

— Що скажеш на це, Горацію?

Усі погляди миттєво звернулися до хлопчика. Горацій повільно підняв очі. Його обличчя залишалося спокійним. Бездоганна маска маленького Вулфа.

— Дідусь неперевершений у своїй мудрості, — рівно промовив він. — Я зроблю все необхідне для процвітання нашого роду.

Фарук задоволено всміхнувся. Саме це він хотів почути. Усередині ж Горація все палало від люті.

«Мене навіть не спитали. Просто вирішили все за мене».

Він ненавидів це відчуття безсилля. Ненавидів діда. Ненавидів цю задушливу залу. Ненавидів кожного дорослого, який сидів за столом із покірними обличчями, ніби так і повинно бути. А найбільше…

Найбільше він ненавидів Анабель. Це через неї. Через її дурне дитяче “кохання”. Тепер він мав бачити її постійно. Розмовляти з нею. Терпіти її поруч. А дід уже вирішив навіть те, яких дітей він колись повинен народити. Його починало нудити від самої думки про це.

«Якби не вона…»

Горацій відчув, як очі починають пекти від образи та злості.

«Якби не вона, усе було б нормально».

Він навіть сам не знав, що означає це “нормально”. Але був упевнений, що без Анабель його життя точно стало б кращим.

— Чудово! — старий герцог розсміявся, і цей сміх був схожий на скрегіт металу по склу. — Ось він, справжній Вулф! Усім варто повчитися в Горація відданості родині.

Фарук різко підвівся з-за столу. Це був знак, що вечеря завершена. Стара герцогиня слухняно піднялася слідом за чоловіком, як тінь, яка давно втратила право на власну волю.

Коли важкі двері зачинилися за ними з глухим стуком, здавалося, ніби сама зала нарешті змогла вдихнути.

Тайя заплющила очі, стримуючи тремтіння. Юнія тихо витерла сльози рукавом. А Горацій сидів нерухомо, дивлячись у темну поверхню столу. І лише коли поруч більше нікого не залишилося, він ледь чутно прошепотів:

— Ненавиджу тебе, Анабель.