Розділ 5

— Яке право ти маєш вказувати мені? — Слова імператора прозвучали як удар грому.

Повітря в кабінеті здригнулося. Тіні в кутках кімнати заворушилися, ніби живі, а червоний туман почав повільно стікати до ніг імператора, розповзаючись мармуровою підлогою тонкими щупальцями магії. Свічки у золотих канделябрах одночасно спалахнули яскравіше, а тоді різко пригасли, ніби сама кімната затамувала подих.

Флавій відчув, як щось невидиме стискає його горло. Не настільки сильно, щоб вбити. Лише нагадати, наскільки крихким буває людське життя поруч із троном.

Магія імператорської крові була старою. Дуже старою. Вона не потребувала жестів чи заклять. Достатньо було емоцій. А Гор Астрійон зараз був у люті. Темно-червоне світло спалахнуло в його очах.

— Ти забуваєшся, Флавію, — тихо промовив він.

І саме цей його тон був страшнішим, ніж якби імператор вирішив кричати. Флавій мимоволі затримав подих. Його серце калатало швидше, але зовні герцог усе ще виглядав спокійним. Десятиліття при дворі навчили його ховати страх так само добре, як ненависть.

Майже так само добре.

Туман стиснувся сильніше. Гострий біль пронизав груди. Флавій відчув, як ноги на мить слабнуть, а повітря стає густим і липким, наче дим після пожежі. За вухами почало дзвеніти. 

Приниження обпалило сильніше за саму магію. Його. Герцога Фога. Одного з найвпливовіших людей імперії. Змушують стояти тут, схиливши голову, мов якогось жалюгідного злодія.

— Ваша Величносте… — прохрипів він.

Тіберій біля дверей навіть не ворухнувся. Старий слуга давно зрозумів головне правило палацу. Коли імператор у такому настрої, то краще перетворитися на частину інтер’єру. Інтер’єр тут жив довше за людей.

— Чи, можливо, старість остаточно з’їла твій розум? — продовжив Гор, повільно наближаючись.

Його кроки лунали моторошно тихо.

— Чи ти справді вирішив, що можеш ставити під сумнів мої рішення?

Туман навколо герцога смикнувся ще раз. Флавій відчув, як щось холодне торкається шкіри під коміром. Магія. Важка, древня й хижа. Вона тиснула на інстинкти, змушуючи тіло підкорятися сильнішому.

На якусь мить герцог по-справжньому зненавидів себе за те, що мусить схиляти голову.

— Пробачте… — видавив він крізь зуби. — Я забув своє місце.

Імператор кілька секунд мовчки дивився на нього. Тоді червоний туман повільно почав розчинятися в повітрі. Разом із ним стало легше дихати, але загроза нікуди не поділася. Вона просто перестала душити відкрито.

— Ти живий лише тому, що є батьком моєї дружини, — холодно промовив Гор. — Не забувай цього.

Флавій мовчки схилив голову нижче. Всередині в ньому клекотіла така лють, що хотілося встромити кинджал просто в імператорське горло. Повільно. З насолодою. Дивлячись у ці самовдоволені чорні очі.

Колись. Колись він це зробить. Або знайде того, хто зробить за нього.

— Якщо це все, — продовжив імператор, повертаючись до столу, — можеш іти. У мене немає бажання витрачати вечір на твої істерики.

Щелепи герцога напружилися. Істерики. Його назвали істеричкою. Флавій відчув, як нігті впиваються в долоні крізь тканину рукавичок. Кров теплими краплями ковзнула по шкірі, але біль допоміг утримати обличчя незворушним.

Справжню ненависть ніколи не показують першою. Це правило він засвоїв ще молодим. Герцог знову вклонився й рушив до дверей.

— А знаєш… — насмішкувато кинув йому вслід Гор.

Флавій зупинився.

— Я б не заперечував, якби юна Анабель справді стала імператрицею.

У кімнаті запанувала тиша. Навіть Тіберій на мить перестав дихати. А імператор повільно посміхнувся. Так посміхаються люди, які вже подумки спалили половину світу й тепер вирішують, чи варта друга половина їхнього часу.

— І не хвилюйся так за свої землі, герцогу, — Гор недбало провів пальцем по інкрустованій мапі імперії. — Якщо Анабель раптом забажає твій маєток… я надішлю тобі частину воріт. На згадку.

Флавій стиснув кулаки так сильно, що нігті остаточно прорізали шкіру. Але все ж мовчки вийшов із кабінету. Двері за його спиною зачинилися важко й глухо.

Коридори палацу зустріли його прохолодою й тишею. Лише звук власних кроків лунав у напівтемряві, змішуючись із приглушеним потріскуванням магічних ламп. І тільки тепер герцог дозволив собі посміхнутися. 

«Насолоджуйся своєю владою, поки можеш», — подумав він, спускаючись мармуровими сходами.

Його серце шалено калатало від ненависті. Він уже майже бачив це. Падіння імператора. Його страх. Його відчай. Той день, коли Гор Астрійон зрозуміє, що всі ці роки хтось смикав нитки просто в нього за спиною. Що імперія давно гниє зсередини. І що навіть трон не рятує від падіння.

«Я зламаю тебе», — подумав Флавій, стискаючи закривавлену долоню.

І від цієї думки йому стало майже добре. Бо помста — дивна річ. Іноді лише вона й не дає людині остаточно перетворитися на труп, який просто навчився ходити.