Розділ 2

Цей голос…

Анабель різко повернула голову, і світ на мить поплив перед очима. Біля ліжка сиділа жінка неймовірної вроди з довгим темно-зеленим волоссям, що спадало до талії густими хвилями. Її шкіра мала такий самий неприродний відтінок, як і в самої Анабель, тільки з легким зеленуватим полиском, а витончене обличчя прикрашали загострені вуха й тонкі ікла, що ледь визирали з-під губ.

На мить Анабель просто завмерла, не в змозі відвести погляд. Жінка була схожа не на людину, а на персонажа з тих фантастичних книжок, які так любила Міна. Занадто красива. Занадто дивна. Занадто нереальна.

На ній була розкішна темно-зелена сукня складного крою з високим коміром і затягнутим корсетом. Оксамит переливався у світлі свічок, а вздовж тканини тягнулися тонкі мідні трубки з приглушеним блакитним сяйвом усередині. Золота вишивка у формі воронів ніби оживала під час кожного руху жінки.

Під важкими складками спідниці помітно округлювався живіт. Вагітна. Ця думка чомусь здалася Анабель особливо реальною. Наче саме вона остаточно добила залишки надії, що все навколо — сон.

«Ні…»

Вона міцно заплющила очі.

Це просто кошмар. Зараз вона прокинеться у своєму ліжку. Август бурчатиме через увімкнене світло, а на кухні пахнутиме кавою.

Анабель різко розплющила очі. Нічого не змінилося. Жінка все ще сиділа поруч і дивилася на неї з такою щирою тривогою, ніби Анабель була для неї найдорожчою людиною у світі.

— Як ти себе почуваєш, люба? — тихо запитала вона.

Люба. Слово прозвучало надто тепло. Надто близько. Паніка накрила новою хвилею. Анабель різко відсахнулася, сильніше втиснувшись у подушки. Її погляд заметався кімнатою, і тепер вона почала помічати деталі.

Висока стеля губилася у напівтемряві. Темні стіни прикрашали химерні фрески із зображенням воронів у польоті, а важкі оксамитові штори спадали до самої підлоги темними хвилями. У світлі свічок золоті елементи декору мерехтіли так, ніби рухалися.

Ліжко, на якому вона сиділа, було схоже радше на трон. Чорне дерево, різьблене узголів’я, дивні крилаті створіння серед візерунків. Усе це виглядало моторошно знайомим. Наче вона вже бачила цю кімнату. Десь. Колись. Але де?

У грудях похололо.

Анабель знову подивилася на власні руки. Маленькі. Чужі. З неприродно довгими пальцями.

Ні.

Ні-ні-ні.

Такого не могло бути.

Вона пам’ятала, як заснула поруч із чоловіком. Пам’ятала тупий біль у грудях. Пам’ятала тепло ковдри, тихе бурчання телевізора з вітальні, запах прального порошку на подушці.

А тепер…

Тепер вона сиділа у якомусь готичному кошмарі в чужому тілі. Дихати ставало важче. Вона судомно стиснула ковдру, але це не допомогло. Паніка повільно заповзала під шкіру, розтікалася тілом холодом.

«Де Август?..»

Від самої думки про чоловіка горло болісно стиснулося. Чи прокинувся він уже? Чи помітив, що її немає? Чи відчув щось?

Перед очима раптом спалахнув спогад. Август стоїть на кухні в старому светрі й бурчить, що кава знову «якась помийна». А сам усе одно п’є вже третю чашку. На очі навернулися сльози.

— Гей… — жінка обережно простягнула руку, ніби боялася налякати її ще сильніше. — Все добре. Ти в безпеці.

В безпеці?

Анабель мало не засміялася від абсурдності цих слів. Ніщо тут не було безпечним. Ні, ця кімната. Ні, ця жінка. Ні, це тіло. Ні, вона сама.

Раптом біля стін щось ворухнулося, і Анабель здригнулася. Лише тепер вона помітила кількох служниць у сірих сукнях, які стояли так тихо й нерухомо, що здавалися частиною інтер’єру.

— Покличте герцога. — Негайно, — скомандувала жінка.

Служниці мовчки рушили до дверей. Їхні рухи були надто плавними, майже неприродними, а світла шкіра у мерехтінні свічок відливала перламутром.

Одна з них, проходячи повз, швидко глянула на Анабель сріблястими очима. І в тому погляді був страх. Справжній страх. Щось у грудях Анабель неприємно стиснулося.

«Анабель…»

Її власне ім’я раптом прозвучало в голові дивно чужо. Наче належало не тільки їй. Наче хтось інший теж носив це ім’я. І саме в цій миті в пам’яті щось різко сіпнулося. Ворони. Графітова шкіра. Темно-зелене волосся. Герцог. Холод пробігає уздовж хребта. У голові шуміло, думки рвалися в різні боки. Нарешті вона спромоглася запитати:

–  А ви хто?