Розділ 1

Тупий біль у грудях не давав Анабель заснути. Останніми місяцями він став майже звичним, як важка тінь, що щоночі сідала на груди. Але сьогодні було гірше. Старе серце билося тривожно й нерівно, ніби намагалося про щось попередити.

Вона повільно повернула голову до чоловіка, який уже дрімав поруч. За майже п’ятдесят років спільного життя його обличчя стало таким рідним, що вона знала кожну зморшку. Навіть у темряві могла намацати старий шрам над бровою. Пам’ять про те, як він колись невдало поліз лагодити дах і ледь не звалився разом із драбиною.

Ледь помітна усмішка торкнулася її губ.

— Впертий старий, — тихо пробурмотіла.

Август щось нерозбірливо буркнув уві сні, і в грудях стало тепліше.

«Нічого, — подумала Анабель, дивлячись у темряву. — Маю дожити до правнуків. Просто зобов’язана».

Міна вже кілька місяців натякала на «великий сюрприз», а Анабель зробила вигляд, що нічого не розуміє. Хоча в душі давно мріяла про той день, коли знову триматиме на руках маленький теплий клубочок і сперечатиметься з Августом через те, хто сильніше розбалував дитину.

Вона обережно нахилилася й поцілувала чоловіка в щоку.

— На добраніч, любий.

Біль у грудях раптом стала гострішою. Настільки, що на мить перехопило подих. Анабель заплющила очі, намагаючись дихати повільніше.

Нічого страшного.

Просто серце.

Просто старість.

Просто…

Темрява накрила її важко й глибоко.

Перше, що відчула Анабель, прокинувшись, — дискомфорт. Усе було не так. Зовсім не так.

Вона різко розплющила очі. Незнайома стеля губилася десь високо над головою, а в повітрі стояв запах свічкового воску й чогось терпкого, незнайомого. Десь поруч тихо потріскував вогонь.

Старе ліжко під нею жалібно скрипнуло. Анабель насупилася й повільно піднесла руку до обличчя.

Завмерла.

Пальці були тонкими й маленькими, з неприродно загостреними нігтями. Шкіра мала дивний графітовий відтінок, ніби її припорошили металевим пилом.

Серце різко вдарилося об ребра. Вона сіла так швидко, що світ на мить поплив перед очима. І знову завмерла.

Тіло було… легким. Надто легким. Жодного болю в спині. Жодної скутості в колінах. Жодного знайомого тиску в грудях. Наче їй раптом повернули молодість.

Ні.

Не молодість.

Це було щось інше.

Паніка накрила хвилею. Анабель підняла обидві руки, вдивляючись у маленькі дитячі долоні. Це були не її руки. Не руки жінки, яка прожила довге життя, виростила дітей і колисала онуків. Не руки, якими вона місила тісто для недільних пирогів чи поправляла Августу комір перед святами.

Це були чужі руки.

Холод пробіг спиною. Вона різко торкнулася свого обличчя. Гладка шкіра. Жодної зморшки. Дихання збилося.

«Ні».

Анабель міцно заплющила очі. Це сон. Химерний, лихоманковий сон. Зараз вона прокинеться вдома. Август бурчатиме, що вона знову забула вимкнути світло в коридорі, а Міна зранку пришле чергове дурнувате відео, від якого Артур закочуватиме очі.

Так. Саме так. Це все просто дурний кошмар, від якого потрібно швидше прокинутися. Вона різко розплющила очі. Нічого не змінилося. Тремтячими пальцями Анабель сильно вщипнула себе за руку.

Боляче. Надто реально для сну.

Її дихання стало уривчастим. Погляд заметався кімнатою, але від цього ставало тільки гірше. Темні стіни, важкі штори, мерехтіння свічок. Усе навколо здавалося чужим і водночас моторошно знайомим.

Наче вона вже бачила це раніше. Ці кольори. Ці тіні. Цю дивну гнітючу атмосферу. Наче… Наче на старій ілюстрації.

Анабель судомно стиснула ковдру, намагаючись пригадати, де саме могла це бачити, але думки вислизали, розчинялися в паніці й страху.

І саме в цей момент пролунав голос:

— Анабель! Доню, ти нарешті прокинулася!