Ворона

       Іванку Воронець всі називали просто – Ворона. Іноді їй і самій здавалося, що вона схожа на цю птаху: гострий ніс на блідому обличчі, вузькі губи, мигдалеподібні очі та чорне, як смола волосся, яке було завжди сховане під тоненькою сірою сіткою з невибагливим мереживом по краю. До того ж, звичка дівчини завжди носити сірий чи чорний одяг немало сприяла тому, щоб саме це прізвисько причепилось до неї. Проте Ворона не мала нічого проти. Її цілком влаштовувало життя, в якому був улюблений пес Бокс, цікава робота та книги.

      Незважаючи на велику кількість знайомих, Ворона не була товариською. Вона оберігала свій внутрішній світ від інших і завжди тримала дистанцію у спілкуванні. Стриманість та відчуженість дівчини сприймалися оточенням як холодність та байдужість, тому ніхто й не знав, чому вона щомісяца по два дні на тиждень відвідує курси домедичної допомоги. Справа в тому, що Ворона дуже боялася не встигнути допомогти, якщо комусь раптом стане погано. Цей страх з’явився у неї в дванадцять років, коли на очах дівчинки померла від серцевого нападу рідна бабуся. Марина Казимирівна душі не чаяла у своїй онуці. В той час, коли батько Іванки був вічно зайнятий, вона шила їй гарні сукні з яскравих тканин і проводила з нею майже весь час. Якось сталося так, що Іванка випадково об’єднала бабусине ім’я та прізвище в одне слово. Вийшло дуже гарно – Маркіза. Це так припало до душі Марині Казимирівні, що відтоді вона просила всіх називати її лише так. Влітку вони разом поралися в саду. Маркіза завжди дивувалася, як добре онука запам’ятовує назви рослин та розміщує їх на клумбах. Усе було настільки гармонійно підібрано, що коли її подруги навідувалися в гості, то не хотіли повертатися додому, захоплено розглядаючи навколо таку красу. Дивлячись як вони засипають Іванку питаннями «що та як», жінка не могла стримати гордості за свою онуку.

         В той страшний для Іванки день вони з бабусею сиділи в альтанці поруч із домом, розмовляючи ні про що. Раптом Маркизі стало погано. Вона схопилась за серце і, знепритомнівши, впала на підлогу. На крик дівчинки прибігли сусіди, які одразу викликали швидку, та, поки вона прибула, жінки не стало. Іванка почує, як лікар скаже, що бабусю можна було б врятувати, якби допомога була надана вчасно, і ці слова назавжди закарбуються в її пам’яті.  

       Через десять років Ворона почне працювати в галузі ландшафтного дизайну, а ще через три - стане найкращим дизайнером компанії з проєктування та озеленення «Best Dream». Коли справа стосувалась роботи, дівчина ставала геть іншою. Куди й дівалися її мовчазність та дивакуватість. Вона могла зробити з найскладнішої ділянки рай для очей, швидко розуміла, чого саме хоче замовник, і не боялася сперечатися з керівництвом, коли потрібно було відстояти власну думку. Клієнтів приводили в захват її щирість та високий професіоналізм. Саме за це Ворону дуже поважав і цінував директор компанії Максим Вікторович.

          Після розлучення тридцятивосьмирічний привабливий чоловік майже весь час проводив у своєму офісі. Перед тим як піти додому, він, не поспішаючи, випивав чашку міцної кави і починав збиратися. Так було й цього вечора: Максим Вікторович сидів у своєму кабінеті, коли захекана Ворона повернулася в офіс. Вона швидко витягла з шухляди забуту папку і вже направлялась до виходу, як раптом двері кабінету директора відчинилися. Чоловік ледь стояв на ногах, тримаючись за одвірок. Обличчя директора було смертельно блідим, очі - широко розплющені, а рот хапав повітря, намагаючись щось сказати. Іванка все зрозуміла без слів. Вона ледь встигла підхопити чоловіка, як він знепритомнів. Перелякана дівчина судомно згадувала те, що вивчала на курсах. Намагаючись не панікувати, вона обережно поклала його на підлогу і викликала швидку. Директор не дихав. Дівчина розстібнула на ньому сорочку і почала робити непрямий масаж серця. Відлік пішов на секунди. Натискання, ще одне, ще. Натискання, ще одне, ще. Ворона не відчувала часу. Натискання, ще одне, ще! Від напруги в Іванки заніміла спина та почали нити від втоми руки, але вона не зупинялася. Натискання, ще одне, ще. – Прошу, дихай! - благала вона, звертаючись до директора. Натискання, ще одне…нарешті приїхала швидка. Далі все було як у тумані. Дівчина смутно пам’ятала, як лікарі поклали Максима Вікторовича на ноші і як вона разом з усіма їхала в машині швидкої. В лікарні операція тривала так довго, що зморена хвилюванням Іванка не помітила, як заснула прямісінько на стільцях. Її розбудило обережне поплескування по плечу. Бородатий хірург похилого віку, покинувши операційну, не зміг пройти повз, помітивши на щоках дівчини тонкі доріжки висохлих сліз. Коли Ворона підняла на нього очі, він лагідно посміхнувся їй і промовив: - Все добре. Ти молодець.

     Пройшов місяць як Максим Вікторович повернувся в «Best Dream». Іванка йшла по вулиці й щасливо поміхалася. Перехожі здивовано оберталися дівчині вслід, тому що її похмурий чорний одяг ніяк не збігався з радістю на обличчі. Але ж вони не знали, що вчора, під здивовані погляди всіх співробітників офісу, кур’єр квіткової крамниці «Perfecto» поставив перед нею на стіл величезний оберемок біло-рожевих амарилісів, серед яких була захована невеличка записка з ім’ям директора на звороті. Дівчина збентежено подивилась на нього. В очах чоловіка грали бешкетні іскорки. Ворона розгорнула записку і прочитала: «Зустрінемось після роботи?».