Глава 4..5

Герцог завмер біля навстіж відчинених воріт – піднявся сильний вітер, шпурнувши сухе ламке листя в обличчя, і далеке вовче виття розірвало тишу. Вогняний захід сонця палав над замком, Бріар пам'ятав його напіврозваленим, а зараз усі вежі були цілими, а прапори з білого шовку гордовито розтинали осінню імлу.

Назустріч герцогу йшла вона – його фея зі снів, його зачарована принцеса. Зелень лисячих очей, вузьке бліде обличчя, коса, що зміїться по оксамиту ошатної сукні з довгим шлейфом... сріблясті мережива в'ються по подолу і краю рукава, ніби морозний іній травою. А на плечі її примостився величезний чорний птах – той самий ворон, що прилітав у замок Бріара.

— Довго ж ти йшов до мене, мій лицар, — посміхнулася Елінор.

Бріар дістав з потаємної кишені плаща великий рубін, що ряснів темними плямами, здавалося, це засохла кров на камені, а може, так і було... адже серце зрадника застигло в цих гранях. І останній стогін його чувся в Зачарованому лісі, і радості юної відьми не було меж.

Вона закружляла, піднімаючи вихор палого листя, і сміх її здавався крижинками, що падають на каміння, яким вимощений замковий двір, і хмари чорними птахами завихрилися на небі.

Відьма схопила камінь, притиснула його на мить до грудей, а потім щосили кинула об стіну. Червоний камінь, іскрячись, крихтою посипався до її ніг, і вона злісно блиснула очима. У її серце, здавалося, потрапив уламок чужої душі, бо та жінка, що обернулася зараз до Бріара, не була Елінор.

То була Інша. І в душі її більше не було світла.

Захід сонця згас. Темрява впала на герцога чорною хвилею, щоб поглинути і навіки сховати від світу людей.

Останнє, що він чув – хрипке каркання ворона.

Насмішкувате та зле.

— Що ж ти наробила, моя пані... — хрипко і тужливо сказав Рейвен, перетворившись на людину.

— Я зробила свій вибір, — відгукнулася вона холодно.

І поцілувала його – як тоді, на вежі. Тільки в цьому поцілунку не було почуттів.

І тільки старий замок радів. В нього тепер буде справжня господиня.