Глава 4.4

…Святково прикрашений зал, заповнений гостями, виблискував і іскрився у мареві заходу, огорнутий золотавим світлом сонця, що згасало. Урочиста музика важким покривалом опускалася на плечі, а нудотний запах пахощів стискав горло майбутньої герцогині, немов стареча рука, – здавалося, що холодні пальці дряпають ніжну шкіру крізь мереживо коміра. Золота корона в руках прелата ніби була виткана з сонячних променів, але чомусь страх скував Елінор, коли вона уявила, що зараз її повінчають з Бріаром Елінгтоном. Вона почула дике виття і не відразу зрозуміла, що це кричить вона, — надсадно, тужливо… Знесилено.

…Схопившись з ліжка, Елінор зрозуміла, що весілля було лише сном. У вікно струмувало місячне світло, м’яко окреслюючи меблі її спальні, і лише легкий шелест чиїхось крил порушував тишу. Підійшовши до вікна, дівчина побачила тінь над полями — це кружляв у чорнильній імлі дракон, її примарний охоронець. Насправді це було чаклунство, покликане захистити замок від непроханих гостей, але чомусь Елінор хотілося вірити, що дракон може стати справжнім. Можливо, одного разу її сил вистачить на те, щоб надати його тіні сильне тіло, що виблискує лускою, і тоді вона осідлає його й полетить із проклятого замку.

Елінор затягнула штори й підійшла до книжкової шафи – не всі заклинання вона пам’ятала, і доводилося користуватися підказками. Зашелестіли старі сторінки, і незабаром юна відьма знайшла те, що шукала. Серед в’язі рун іскрилося зображення ворона, всередині якого було заховано людське тіло. Її помічник, її друг і порадник – він дістався їй у спадок від старої відьми. Він був її єдиною розрадою і порятунком. Елінор пробігла поглядом по рядках, запам’ятовуючи заклинання, потім закрила очі й зосередилася на закликанні. Прошепотіла його, всім серцем бажаючи, щоб ворон якнайшвидше з'явився. Зашипіли свічки, обтікаючи воском, і в дзеркалі відбилося бліде обличчя Елінор – мерехтіли величезні очі, павутина волосся обплітала тендітні плечі. А за її спиною виросла тінь – вона розкрила величезні чорні крила, і вогники свічок затремтіли, немов бурштинові метелики, що ось-ось полетять у імлу.

— Кликали, пані? — тихий голос медом стікав у темряві, а тінь сховала крила й перетворилася на стрункого юнака з гострими рисами вузького обличчя. Блиснули онікси чорних очей. Ворон усміхнувся й зробив крок до Елінор.

— Кликала… — відгукнулася вона втомлено. Відвернулася від дзеркала, але на Ворона намагалася не дивитися.

Елінор вловила захоплений погляд Ворона – але до його поклоніння вона вже звикла, і це її не бентежило. Іноді їй навіть здавалося – на одну коротку мить – що було б непогано, якби він ніколи не покидав її. Але ця мить швидко минала, а Ворон знову зникав у іншому світі – його сил було занадто мало, щоб постійно перебувати в проклятому замку, загубленому в чарівному лісі. Йому доводилося йти. Завжди. Тому нехай ці дивні мрії залишаться там, де їм і місце – в ілюзорних відбитках старовинного дзеркала.

— Навіщо? — Він повторив своє запитання, простягнувши Елінор руку, схожу на пташину лапу, — тонкі довгі пальці із загостреними нігтями доторкнулися до її плечей, і на мить до неї повернулися спогади про тривожний сон. І про весілля, якого ніколи не буде, бо стара відьма забрала її життя, сховавши саму її від усіх злими чарами. Ніхто, крім Ворона, не може потрапити під склепіння цього замку, що хижим звіром причаївся в густому непрохідному лісі. Лежить він на пагорбі серед сосен і ялин, виблискує вікнами-очницями, в яких горить чарівне червоне світло, що заливає кривавим маревом околиці… І здається, що це лісове чудовисько прилягло відпочити під зловісним небом, в якому кружляє примарний дракон.

Але вже йде до замку герцог, її рятівник.

Хоча він не зможе забрати її звідси. Або він залишиться тут, з нею, або… ніхто не знає, що з ним може статися в дорозі.

— Мені сумно… — Елінор обійняла Ворона, із насолодою вдихаючи гіркий аромат вересу, що йшов від нього.

— Я знаю… І знаю, що може тобі допомогти.

Яскравіше спалахнули свічки, повіяв чаклунський туман, і ось уже Елінор стоїть поруч зі своїм вірним Вороном на гребні скелястої гряди. Виє вітер, кидаючи йому в обличчя пасма її волосся, а за спиною фамільяра розкриваються величезні крила, які хоч на одну ніч позбавлять полонянку прокляття від її туги.