Глава 4.2

У старих казках згадується: у густих і тінистих північних лісах, що смарагдовим килимом вкривають пагорби, прихований від світу напівзруйнований замок — його стіни обсипалися, башта порожніми вікнами тужливо дивиться вдалину, а о,бірвані полотнища прапорів тріпочуть, як ганчір'я, на холодному, мертвому вітрі… У цьому замку, що здалеку здається скам'янілим крилатим чудовиськом, чекає на свого рятівника прекрасна принцеса. Казали люди – шкіра її шовковиста і біла, як місячне сяйво взимку, погляд – променистий і ясний, волосся – немов бурштин. Казали – той, хто врятує принцесу, отримає корону північних земель. Але не потрібна була корона герцогу Бріару.

Та й бачив уже він той замок… Вже бився з чудовиськами прадавньої гущавини. І знав – там не було принцеси, там була юна Елінор. І замок не зруйновано. Він височів над пагорбами, тягнувся до блакитного неба Іншого світу, і здавався здалеку сплячим чудовиськом, що розляглося серед скелястих стрімких ущелин.

Ось і хотів повернути Бріар свою Елінор – більше нічого йому не було потрібно. Лісові жахіття та духи не налякали б його. Він уже колись перетнув зачаровану гущавину, пройшов усі випробування – і вивіз красуню.

Та тільки не знав він тоді, що не Елінор врятував, а злу відьму – Хег. Ту саму прокляту відьму, що викрала дочку маркіза… Хег забрала красу Елінор і вийшла герцогу назустріч у той пам’ятний день, коли він дістався до вежі, що оповили червоні троянди.

І ось зараз знову йшов дикою зачарованою гущавиною Бріар, потрапивши в неї вже звичним шляхом через долину дольменів, де жили хранителі шляхів між світами. І знову молочні тумани з ярів повзли – ніби змії, обвивали вони стовбури, перетворюючись на стовпи білого світла, в яких миготіли сині та зелені вогники. Ось попереду озеро заблищало — воно здавалося дзеркалом, у якому чітко було видно дерева, що схилилися над ним. Посеред озера виринув великий острів, вкритий лісом, — там тремтіли у тумані обриси одинокої вежі, в якій горіло світло.

Начебто раніше замок старої Хег виглядав інакше… Чи це інше місце?.. Чи це знову проклята темрява грає його відчуттями? Хег — сильна відьма, вона змогла обдурити і його, і все королівство, коли замість Елінор Бріар назвав її нареченою. У королівському палаці це сталося, і на балу було чимало тих, хто з дитинства знав дочку старого графа... Всіх зачарувала Хег…

Коли Бріар прокинувся? Коли зміг зняти чари?.. Тоді, коли його почали мучити дивні сни — марилася чорноволоса фея в смарагдовій сукні з блискучого шовку, і вона сміялася над ним, обдуреним та ошуканим відьмою.

Або тоді, коли до замку його почав прилітати ворон? Сідав на гілку дуба, що ріс під вікном, кричав ніби з осудом, і в цьому карканні Бриар чув… Сліпець! Слі-пець!..

Або, може, тоді він прокинувся, коли зрозумів, що його наречена уникає своїх відображень?.. І одного разу, щоб підтвердити туманні здогадки, або розвіяти їх — герцог завів її до дзеркальної галереї, і ось тоді з жахом побачив у відображенні кістляву сиву відьму… Її тонкі коси прилипали до вузьких плечей, немов павутинка, обличчя було злим — у бородавках і виразках, а руки схожі на павучі лапки… у корості й плямах.

Але й тоді він не зміг позбутися чар — проклята чарівниця переконала його, що це був лише страшний сон. І тоді прийшла дзеркальним лабіринтом справжня Елінор.

Змінилася вона. Але герцог був готовий прийняти будь-яку її – аби тільки вона пробачила.

Як тільки відьма зрозуміла, що її обман розкрито, то перетворилася на величезного чорного птаха й полетіла з замку Бріара, кинувши на прощання перо… а він виконав прохання коханої, що стала полонянкою старого замку, – підстеріг на полюванні зрадника Елсі, який продав Елінор злій відьмі, і одним пострілом позбавив його життя. Здригаючись від огиди, він вирізав серце з його грудей, і воно одразу ж перетворилося на рубін. Камінь був темний, з чорними плямами. Герцог сховав його, щоб віддати Елінор, як вона просила.

І вирушив він знову в північні ліси – відшукати й повернути свою втрачену любов. А перо відьми взяв із собою – як мовчазне нагадування про свої помилки.

...Здалеку Бріар розгледів, що берег дивного озера порослий очеретом, мохом, осокою та ялинами, а до великої кремезної сосни прив’язано човна. Герцог сів у нього і незабаром причалив до берега, вода немов сама принесла його до місця, де за ялинами простягалися березовий гай та осиковий ліс. У тих дерев були перекручені гілки й стовбури, немов ліс колись танцював під чарівні наспіви фей.

Бріар ішов уперед — і дедалі частіше траплялися квіти дурману, і щось невідоме вабило герцога за собою в хащі.

Вежа при цьому залишалася такою ж далекою, і хоча острів здавався невеликим, Бріар все ж ішов по ньому вже досить довго, а кінця цій дорозі не було видно. Нарешті він заблукав у такій глушині, вкритій покривалом сутінок, у яку жоден сонячний промінь не проривався крізь густі крони дерев. Навколо у в'язкому повітрі метушилася мошка, а понівеченими потворними стовбурами повзали павуки. Морок став густішим, немов сонце зайшло за хмару, по підліску промайнули рвані тіні, і вдалині почулася музика. І в цій музиці герцог почув нявкання, вовче виття, гавкіт собак і дівочий плач — і слухати все це було нестерпно.

Розрізавши ножем поділ плаща, герцог заткнув вуха тканиною і рушив навмання крізь викривлений ліс, що застиг у моторошній фантасмагорії.

Він знайде свою Елінор.

Що б не було, що б не стояло на шляху — знайде.