Глава 3.1

Елінор, залишившись у замку відьми в повній самоті, скута закляттями й темною магією, що тримала її міцніше за залізні ланцюги, вчилася жити в тиші прадавнього лісу. Вона вчилася не боятися ночі й тих, хто її населяє, вчилася слухати ліс. Елінор багато гуляла, зустрічала світанки й проводжала заходи сонця на вершині скелястої гряди, і коли вона завмирала там, тужливо дивлячись у далечінь, то здавалося, що це русалка вибралася з виру і сидить, розпустивши коси, у своїй трав'янистій темно-зеленій сукні, чекає випадкового мандрівника, щоб заманити в болотне царство.

Ранкова прохолода і вітер, що ніс аромати квітучих луків, спокусили Елінор і цього дня вийти з замку — так приємно було занурюватися в лісову тишу, що огортала примарним покривалом мрій.

Той, хто зруйнував її надії… той, хто зрадив її — буде покараний. Для того й навчається Елінор магії, для того й читає чаклунські книги, що дісталися у спадок від Хег, старої відьми, яка прийняла її вигляд і зайняла її законне місце.

Нехай герцог їй не подобався — але як він міг не помітити підміну? І сама вона не розуміла своїх почуттів, але, забувши про Елсі, страждала від того, що той, хто прибув рятувати її, так легко піддався на хитрощі Хег.

…З закритими очима Елінор йшла за покликом Хранителів лісу — стежка вела її до галявини, зарослої високою травою. Вітер дарував аромати квітів і соковитої зелені, що ще не встигла висохнути від сонячних променів. Його свист стих, ледь стежка закінчилася перед величезним плоским каменем, немов сховавшись під ним, і в цю мить не стало чутно примарного шепоту духів. Елінор розплющила очі й озирнулася — серед незатоптаної трави не було видно листя та сухих гілок, а на стародавніх дубах висіли квіткові гірлянди та витончені ліхтарики, ніби хтось прикрасив це місце до її приходу.

Юна відьма стала обличчям до дерева — настільки величезного, що й кілька людей не змогли б обхопити його стовбур — і, розкинувши руки в сторони, знову заплющила очі. Здавалося, потоки повітря проникають в Елінор, закручуються у вихор усередині тіла, що тремтить в очікуванні чогось чарівного… Пролунало гучне вороняче каркання, воно набатом неслося над галявиною, стихаючи вдалині.

Промайнула думка про те, що ворон давно не з’являвся… але це був супутник відьми, і хто така Елінор, щоб розраховувати стати його господинею? Напевно, птах полетів слідом за зрадником, який вивіз стару Хег…

Похитнувшись, Елінор ледь не впала від сили, що переповнювала її. Повільно розплющила очі й на цьому камені, до якого привели її духи, поставила ковану чашу, наповнену вином, — цю чашу вона принесла з собою із замку, немов знала, що на неї чекає ритуал. Поруч із чашею Елінор поклала перстень, запалила свічки. Не без зусиль розвела багаття і кинула в нього листя берези та осики.

Посміхнулася… Жертва Хранителям зроблена, залишається чекати допомоги — Елінор мріяла вибратися з замку, розірвавши темні пута старої відьми, що заточила її тут. Але той, хто одного разу зробив неправильний вибір… він має бути покараний. І Елсі-зрадник — теж. Усі отримають по заслугах! Усі…

Знову закричав ворон – пронизливо, хрипко, і відьма підвела голову до неба. Здавалося, вона була б зараз рада будь-якій  живій душі, аби тільки закінчилася ця гірка самотність.

…Повернувшись до замку, Елінор вирішила прийняти ванну з шавлією та ромашкою – надто холодно було в лісі. Вона занурилася в теплу воду, із насолодою відігріваючись, – у гущавині було прохолодно, і вона замерзла у своєму тонкому платті з короткими рукавами. Тепер вона шкодувала, що не накинула плащ, але в ту мить, коли ліс поманив її, було не до одягу.

Ворон — величезний, чорний — залетів у відчинене навстіж вікно й сівна табурет, що стояв біля величезного чана, в якому парилася Елінор. Заблищали його очі-намистинки. Він уважно дивився на дівчину.

— Знову ти? — тихо промовила вона, розплющивши очі. — Що тобі потрібно? Дивне відчуття, що ти все чуєш і розумієш, не покидає мене.

І Елінор лукаво всміхнулася птаху, не бажаючи показувати, що скучила і що чекала тої мить, коли фамільяр старої відьми знову прилетить до замку.

Ворон каркнув, немов погоджуючись.

І Елінор закрила очі, блаженно занурюючись з головою у воду. Коли вона виринула і поглянула в бік птаха, то ледь не закричала від несподіванки — замість птаха на табуреті примостився юнак — чорноволосий, розпатланий, в оксамитовому камзолі, до якого причепилися сухі гілочки й травинки. Високі шкіряні чоботи й край довгого плаща були забруднені в багнюці.

— Ти… ти хто такий? — здивовано запитала Елінор, соромлячись своєї наготи — добре хоч, що ванна заповнена квітами й травами.

— Не бійся мене, — глухо сказав той хрипким голосом і продовжив загадково: — Віра в чудеса може зробити їх справжніми… Але знай, що справжні чудеса не визнають нічого, крім себе. Я Рейвен, і мене відправили Хранителі на допомогу юній відьмі. Я твій фамільяр — чарівний слуга і друг.

Елінор із цікавістю розглядала його, і на її губах з’явилася усмішка. Сором і страх зникли — духи почули її, це найголовніше.

— Я чекатиму на тебе у камінній — у нас сьогодні багато справ, господине. Ти хотіла помститися? Ти помстишся — зрадник незабаром повернеться до наших країв...