Глава 2.4

Герцог Бріар Елінгтон був у дорозі вже третій день — після зникнення дочки маркіза, прекрасної Елінор, із заїжджого двору в глухому селі на півдні королівства, він не міг залишатися байдужим до горя її родини. Її опікун, граф Кемпбелл, клявся, що віддасть руку Елінор тому, хто знайде втікачку, – чому він вирішив, що це не було викрадення, герцог не знав, але був упевнений, що зробить усе, спуститься під землю і перепливе океан, аби відшукати зниклу красуню. Дивно, але негідник Елсі, який останнім часом удостоївся уваги дочки маркіза, зовсім не переймався тим, що з дівчиною сталася біда, – він спокійно вирушив із принцом на полювання, ледь отримав доступ до двору. Ще одна дивина – у юнака звідкись з’явилися гроші, хоча всі знали, що його рід розорений, навіть замок він ледь не втратив, і лише випадковість завадила старому барону віддати маєток до того, як син виплатить усі його борги.

Але герцога мало хвилював юний Елсі. Він був навіть радий, що той не намагається шукати Елінор, – не хотілося б вплутуватися в змагання за серце дочки маркіза. Він, Бріар, знайде красуню і отримає її руку. Ця думка зігрівала і вела стежкою мрій в інший світ. Світ, сповнений кохання.

На третю ніч пошуків Бріар заблукав у хащі й не знав, куди йти далі. Він нерухомо сидів біля лісового озера, розклавши невелике багаття, і пильно дивився на смуги туману, що пливли над водою. Через деякий час герцог побачив жіночі постаті, що здавалися частиною цієї хмари. Вони стали щільнішими, густішими, і ось уже замість туманних марень над озером пливли темні згустки. Плавно й легко вони наблизилися до берега.

Легкий сплеск змусив герцога здригнутися, і він немов прокинувся від сну, насилу відвівши погляд від потойбічних красунь. А дівчата почали танцювати на величезній кам'яній брилі, що звисала зі скелі над водами озера, і їхні сукні здавалися витканими з місячного світла. Бріар розв’язав шийну хустку і ковтнув слину, яка стала гіркою та в’язкою. Попри те, що на ньому був дублет, – вузький, з білого полотна й на підкладці з хутра, — герцогу раптом стало дуже холодно. Але одяг, на щастя, був зручним і не сковував рухів, тому чоловік швидко відкотився подалі – немов запах опалого листя і багаття, що линув від примарних дівчат, був винним у тому, що Бріар ледь не піддався їхнім чарам. Герцог різонув по руці коротким кинджалом, щоб скинути зачарування, – і як тільки біль спалахнув у долоні, Бріар прийшов до тями.

З диким вереском привиди розлетілися, а на галявину вийшли двоє дідуганів – у білих плащах, з довгими бородами, в руках – криві палиці, прикрашені омелою. Друїди? Але хіба вони ще існують?.. Хай там як, герцог розумів, що саме їхня поява врятувала його від злих чар. Ніхто не знає, що могло б статися далі…

— Хто ви і що робите в цих лісах? — Герцог не ховав кинджал, пильно дивлячись на незнайомців.

— Ми — господарі цього місця, — суворо відповів один із них. — І гість тут — ти. Ми з давніх-давен охороняємо дорогу в інші світи, стоячи на цьому перехресті доль.

Герцог опустив зброю, а потім і зовсім сховав її. Він пам’ятав старі казки про друїдів — чаклунів, що живуть у густих непрохідних хащах. І в цих легендах чарівники не були злими, вони завжди допомагали мандрівникам і дарували їм те, чого ті хотіли. Якщо, звичайно, герої цих казок не були злими й безсердечними лиходіями — тих друїди карали страшними муками, змушуючи блукати лісовою гущавиною довгі роки…

— Це ви розчаклували мене? — запитав Бріар, відганяючи думки про покарання, — він не зробив нічого поганого й нікого не образив.

— Що ти шукаєш у нашому лісі? — питанням відповів другий дідуган.

— Я шукаю дівчину… вона зникла з зачиненої зсередини кімнати заїжджого двору. Безслідно. А дзеркало в кімнаті виявилося розбитим, уламки — у крові… Що це, як не чаклунство? Може, ваші чари допоможуть мені відшукати її?

— А у тебе є якась річ цієї дівчини?

Герцог мовчки простягнув мереживну хустинку — Елінор колись упустила її, гуляючи королівським садом, а він підібрав.

Чаклуни поважно кивнули й запросили герцога пройти за ними — ніби ця дрібничка допомогла щось зрозуміти й вказала шлях до зниклої.

— Нам усім важко, — говорив дорогою один із друїдів. — Усім, хто живе в ці неспокійні часи, коли чаклунство зникає зі світу. І кожен з нас приречений на втрати. Але тільки не ти. Ти не втратив себе, а це найгіркіша втрата. Ти не зрадив свою любов, і щастя буде твоєю нагородою. Головне — дивись уважно, але не очима дивись, а серцем… Інакше буде біда. У тебе зараз два шляхи, дві дороги. Підеш одним – світлим і протореним, усипаним пелюстками троянд і залитим сонячним світлом – буде біда, буде страшна казка… Підеш іншим – темним, зарослим лободою та осотом – попереду буде радість і перемога. Але твої очі обмануть, і лише серце скаже правду.

Герцог слухняно йшов за друїдом порослою травою стежкою, не дивуючись нічому і уважно слухаючи. Іти було далеко – старі храми, заховані від очей людських, були біля напівзруйнованих дольменів. Виявилося, Бріар – перша людина за останню сотню років, хто вирішив потрапити до Зачарованого лісу, де схована від світу його Елінор.

Усю ніч вони йшли, і лише коли спалахнув над ялинами старого лісу світанок, погляду Бріара відкрився кам'яний лабіринт долини дольменів, прикрашений хмарами вересу і окреслений низькими кривими соснами, що росли по краю урвищ. Неподалік маленьких дерев'яних будиночків, у яких жили чарівники, розкинувся яблуневий сад, і солодкий запах медових плодів плив повітрям.