Глава 1.2

...А наступного дня закрита карета забирала Елінор геть від родового замку, і дівчина із завмиранням серця чекала на зустріч із коханим. Закутана в темний плащ, була вона схожа на тінь, і раз у раз несміливо виглядала з віконця, трохи відсуваючи шторку, ніби прощалася зі звичним світом.

У неї розпочнеться інше життя. Чоловік відвезе її далеко-далеко, за синє море, в якому, кажуть, живуть прекрасні діви з риб'ячими хвостами, і пісні їх гублять моряків... Елсі називав її сиреною і розповідав про південні острови, де цвіт чарівних квітів дарує пахощі світу, і вони, величезні та яскраві, схожі на птахів... там золотий пісок і криті пальмовим листям хатини, і чорношкірі люди ночами палять багаття і танцюють біля них під звуки тамбуринів... Елінор боялася їхати, але коли Елсі сказав так... значить, потрібно.

Та й цікаво було подивитись на чужі краї.

Щоправда, було трохи сумно, що вона більше не кружлятиме під прекрасну музику серед нефритових колон королівського замку, викликаючи заздрість придворних дам і захоплення кавалерів. Було сумно, що більше ніколи не побачить вона сестер, з якими так і не змогла попрощатися, бо це викликало б непотрібні підозри. Було сумно, що довелося залишити всі свої золототкані вбрання із заморських шовків, що не змогла вона взяти коштовності, які зберігалися в скарбниці родового замку... І Елінор, витираючи непрохані сльозинки, прощалася з минулим життям, намагаючись переконати себе в тому, що так буде краще... Зате вона стане дружиною свого ніжного милого Елсі, такого гарного та доброго!..

І Елінор почала розглядати пейзажі, що проносилися повз. У світанковому серпанку танули золоті поля, і далекі гори гострими піками вирізали хмари, свічки тополь згоряли в полум'ї сонця, що заточувало червоним весь світ, і здавалося, нічого поганого не може статися.

І вже до обіду Елінор привезли до невеликого селища. Їй були виділені кімнати на заїжджому дворі, де пахло смаженим м'ясом, квасом, і ягідними пирогами. На простій дерев'яній таці дівчині принесли легке ожинове вино і шматки гусака зі скибками білого хліба. Також там були бекон, овечий сир та риба – невибагливий та ситний обід, за який Елінор була дуже вдячна – вранці вона не поснідала, спішно тікаючи з родового замку, щоб ніхто не встиг доповісти про її зникнення опікуну.

...А на ліжку було приготовлено розкішну весільну сукню – рукави вузькі й довгі, до зап'ястя... золотисті троянди по краю спідниць. Такої краси Елінор і уявити собі не могла – не думала навіть, що Елсі подбає про сукню, здавалося, вінчання їх пройде скромно і тихо, адже не буде гостей та бенкету. Не буде балу на честь їхнього весілля. І ця дрібниця – гарна сукня – викликала в серце ніжність до нареченого. Елінор із захопленням гладила вишивку і розглядала камінці на корсажі, з усмішкою мріючи про те, що вже зовсім скоро побачить свого ненаглядного Елсі, за кохання якого готова віддати все!.. Хотілося приміряти це блискуче диво, але дівчина вирішила надіти його вже безпосередньо перед вінчанням, щоб наречений не побачив її у весільному вбранні, якщо раптом приїде зараз на заїжджий двір – це була погана прикмета, а псувати майбутню церемонію не хотілося.

А потім Елінор стояла перед дзеркалом у сукні з глибоким декольте, щоправда, прикритим мереживом, і милувалася собою. Чомусь її гризла тривога – де її Елсі, чому не їде так довго? Він давно мав приєднатися до неї! Від дзеркала віяло чимось надприродним і моторошним, здавалося, за спиною танцюють якісь тіні, наче феї з казок з'явилися в задзеркаллі, щоб відвести туди Елінор. Але відійти і не дивитися у світ відображень, що виблискував і іскрився світлом запалених за спиною свічок, вона не могла. Тіні стали густішими, чорнішими, у них з'явилися обличчя, але люди ці були незнайомі Елінор... та й хіба можна було назвати їх людьми? Хто ці нещасні, що заплутали між світами? Здавалося, немає їм притулку ніде...

Якби знала Елінор, що Відображення послані були, щоб відвести її в Зачарований ліс, де цієї миті закінчила варити своє зілля зла стара Хег, бігла б, покинувши все, від цього дзеркала.

Елінор не помітила, але бузинова гілочка, прикріплена до рами, засвітилася яскраво-зеленим вогнем, а потім спалахнула і обсипалася попелом. Але дівчина побачила серед тіней людину в каптурі та довгому плащі. Злякавшись його страшного погляду, Елінор відступила до дверей. Смикнула за ручку. Але та не піддалася, наче двері замкнули з того боку.

Мертва від жаху, Елінор билася об двері всім тілом, смикала ручку, тарабанила по дереву, кликала на допомогу, поки не зірвала голос – адже тінь із дзеркала випливала тонким серпанком у реальний світ – але ніхто не прийшов на допомогу, ніби на цьому проклятому заїжджому дворі всі вимерли. Лише звідкись долинув попереджувальний крик ворона – тривожний і гучний.

Начебто із дзеркала?.. Навіть здалося, що величезний чорний птах намагається зупинити Відображення, що повзе з дзеркала в реальний світ, що птах цей клюнув тінь у плече, але тінь відмахнулася, немов скидаючи павутину, і з жалібним карканням ворон відлетів убік і незабаром кудись зник.

А дзеркало вкрилося мережею тріщинок, наче на нього накинули ту саму павутину, що струшувала тінь із себе, і в зламаних кривих відбиттях Елінор побачила злу бабцю в сірій пошарпаній сукні. Карга сміялася і танцювала, трясла палицею... отруйна зелень хлюпнулася з дзеркала, і все зникло.

Тіні підхопили Елінор, затягуючи в чорну дірку, що з’явилася в рамі дзеркала. Тіні закрили від неї весь світ, втопивши його в смарагдовій проклятій зелені.

Гіркота вересу, терпкість м'яти та ялівцю, листя кропиви... все це відчула Елінор на пересохлих губах, ніби хтось вливав їй у рот зілля з дурманних трав. Вона насилу проковтнула отруту, бо дихати стало нічим, наче їй закрили ніс, і провалилася в темряву іншого світу. Останньою думкою було – де Елсі, чому не прийшов?