Пролог

Стара відьма сиділа перед скляною кулею, в якій відбивалася зала королівського замку – прикрашена трояндами та яскравими стрічками, наповнена розрядженими в карнавальні костюми людьми. Жінки в розкішних сукнях кружляли зі своїми кавалерами під ніжну музику, і блиск дорогоцінного каміння ранив і без того підсліпуваті очі відьми. У підвалі її було темно, тільки сяйво самотньої свічки на столі, заваленому старезними книгами та пергаментними сувоями, відбивалося у темно-карих, майже чорних очах.

Грізно каркнув ворон, що сидів на жердинці поруч із вікном, наче йому не подобалося, що задумала відьма. Він блиснув чорними, як ніч, очима, і вилетів геть – одна стулка була відчинена і тривожно рипіла, розгойдуючись від поривів вітру. У брудне скло, завішане павутинням, немов фіранками, ледве пробивався примарний зірковий відсвіт, тьмяний, наче старе нечищене срібло.

А відьма ткала мереживо своїх чарів, відьма тягла свої кістляві руки до красуні, яка поверне їй те, що колись було втрачено...

Ворон знову з’явився — влетів у розкрите навстіж вікно, пронизливо і бридко каркаючи. Його пір’я здавалося ножами, гострими та блискучими – так дивно вигравало на ньому місячне світло. Навколишні ліси стихли в цю вирішальну опівніч, коли відьмарка, що пов'язала своє життя з чорним чаклунством, чаклувала, помішуючи зелене смердюче зілля у величезному казані.

— Геть звідси! Бодай тобі, бісовий сине! – крикнула вона птаху.

Ворон каркнув ще голосніше – ніби йому зовсім не подобалося те, що задумала стара. Він спробував вирвати з рук відьми чарівні трави – єдине, що залишалося їй кинути в казанок. Гіркота полину і вересу, терпкий запах розмарину і м'яти, отруйного пасльону і мандрагори, нотки вербени та маку, насолода квіток жасмину й черемхи... І звичайно, фіалка чарівна – трава для привороту, для посилення чаклунства... Відьма взяла барвінок, і в цю мить її фамільяр, заплескавши крилами, вчепився у її волосся. Ледве позбувшись набридливого птаха, стара Хег з гуркотом зачинила стулки, щоб ворон більше не зміг потрапити до кімнати, і кинула останній інгредієнт у котел. Відвар завирував, запінився, і спалахнув бідовою проклятою зеленню. 

А в глибині магічної кулі, що стояла на столі серед пір'я, громіздких фоліантів, старих сувоїв і волоті сушених трав, кружляла дівчина в легкій мусліновій сукні кольору літнього неба... останні сто років. І захотілося відьмі зайняти її місце, щоб так само танцювати серед дзеркал та нефритових колон королівського палацу.

Дівчина обернулася, ніби помітила, що за нею спостерігають, і цієї миті ворон за вікном вежі попереджувально каркнув, хоч і розумів, що ніхто його не почує.