Розділ 14: Запис_014.mp4 — Парадокс поверхні

[ДАНІ ВІДНОВЛЕНО]

Дата зйомки: 11 червня

Час початку запису: 11:42:15

Пристрій: Цифрова камера (живлення від зовнішнього акумулятора).

Статус файлу: Зображення стабільне. На об'єктив потрапляють краплі води. На фоні чути завивання сирени повітряної тривоги.

«...(Зображення з'являється не одразу, спочатку чути лише шум дощу. Камеру встановлено на мокрому асфальті, об'єктив дивиться знизу вгору. У кадрі — брудні, потерті берці та шматок важкого військового рюкзака)

Я... я підключив камеру до залишків павербанка Ґонти. Вона вмикається лише від мережі, але цього вистачить.

(Ворон робить крок назад і потрапляє в кадр. Він виглядає жахливо. Куртка розірвана на шмаття, обличчя чорне від сажі, змішаної з кров'ю та потом. Він стоїть під рясним дощем, підставивши обличчя краплям, і сміється. Це тихий, виснажений, але абсолютно щасливий сміх)

Я на Львівській площі. Я вибив ту решітку ключем. Небо... воно сіре, і десь виє тривога... але яке ж воно прекрасне. Дощ просто змиває з мене цей підземний пил.

Я зміг. Даша... я живий, чуєш? Я скоро...

(Раптом сміх Ворона обривається. З-за кадру лунає вереск автомобільних гальм. Мигають сині та червоні проблискові маячки, відбиваючись у калюжах. Чути брязкіт амуніції та пересмикування затворів)

— СТОЯТИ! РУКИ ТРИМАТИ ТАМ, ДЕ Я ЇХ БАЧУ!

(Голоси жорсткі, напружені. У кадр вриваються кілька променів від потужних підствольних ліхтарів, осліплюючи Ворона)

— На коліна, швидко! Руки за голову! Працює поліція!

(Ворон мружиться від сліпучого світла. Він рефлекторно підіймає руки, але тут же болісно згинається — зламані ребра не дають йому витягнути їх угору)

— Хлопці... — голос Ворона хрипить і зривається. — Хлопці, я не можу... ребра... я свій...

— Пельку стули! Ти звідки взагалі взявся, Мерзотник?! — різко, але без зайвої істерики кричить один із патрульних, тримаючи Ворона на прицілі автомата. — Тут щойно приліт по інфраструктурі був! Коригуєш?! Що в тактичному рюкзаку?! Вибухівка?!

— Ні... — Ворон повільно опускається на коліна прямо в калюжу перед камерою. Його сили остаточно вичерпані. Він дивиться в дула автоматів без страху. Лише з нескінченною втомою. — Там... там не вибухівка.

— Рюкзак зняти! Повільно, без різких рухів!

Ворон тремтячими руками відстібає карабіни. Важкий наплічник Ґонти падає на мокрий асфальт.

— Замри і не рухайся. Пашо, тримай його на прицілі. Я перевірю.

(У кадрі з'являється поліцейський у бронежилеті та шоломі. Він обережно, тримаючи пістолет напоготові, підходить до рюкзака. Присідає. Повільно розстібає блискавку)

— Якщо там детонатор... — напружено починає поліцейський, але його голос раптом обривається.

У кадрі западає дзвінка тиша. Чути лише шум дощу.

Поліцейський повільно опускає пістолет. Він дістає з рюкзака стару, пожовклу від часу картонну папку. На ній видніються руді плями багаторічної давності.

— Що там, Костю? — нервово питає напарник, не опускаючи автомата.

— Тут... тут папери, — розгублено відповідає той. Він відкриває папку, освітлюючи її ліхтарем. — «Розстрільні списки... Жовтневий палац... 1937 рік». Боже мій...

Поліцейський відкладає папку і дістає іншу. З неї на мокрий асфальт випадають кілька ідеально засушених, перев'язаних стрічкою колосків пшениці.

— П'ять колосків... — тихо шепоче поліцейський. Він підіймає погляд на Ворона. У його очах більше немає підозри. Лише шок і глибоке нерозуміння. — Тут метричні книги. Списки цілих сіл, яких немає на картах. Справи дисидентів... Звідки в тебе це, хлопче? Звідки ти це витягнув?

Ворон сидить на колінах під дощем. Він дивиться на поліцейського, потім переводить погляд на камеру. На його брудному обличчі з'являється ледь помітна, спокійна усмішка.

— Звідти, де нас намагалися стерти, — тихо каже він. — Вони забрали нашу пам'ять під землю. А я... я просто повернув її додому.

(Патрульний, який тримав Ворона на прицілі, повільно опускає автомат і ставить його на запобіжник)

— Опускай зброю, Пашо, — тихо каже поліцейський біля рюкзака. — Викликай швидку цьому юнаку.

(До Ворона підходять. Чиїсь міцні руки обережно, намагаючись не зачепити зламані ребра, підіймають його з калюжі. Хтось накидає йому на плечі суху флісову куртку)

— Тримайся, малий. Зараз медики приїдуть, — каже теплий голос за кадром. — Хто ти такий взагалі? Як тебе звати?

Ворон робить глибокий вдих. Повітря більше не пахне бетоном і креозотом. Воно пахне свободою.

— Я... студент Політеху, — його голос звучить впевнено, незважаючи на хрипоту. — Арсен. Але друзі... друзі називають мене Ворон.

(У кадрі видно, як чиясь рука в тактичній рукавичці тягнеться до камери на асфальті)

— Це твоя камера? Вона ще знімає...

— Так, — лунає голос Ворона. — Збережіть цей запис. Люди мають знати.

(Рука поліцейського підіймає камеру, закриваючи об'єктив. Останнє, що фіксує мікрофон — це звук наближення сирени швидкої допомоги та тихий шепіт Арсена)

— Дорі... я повертаюся...»

[ЗАПИС ЗУПИНЕНО. КІНЕЦЬ АРХІВУ "СЛІПИЙ ЦЕНЗОР"]