Розділ 13: Запис_013.mp4 — Архімедів поліспаст

[ДАНІ ВІДНОВЛЕНО]

Дата зйомки: 11 червня

Час початку запису: 10:45:00

Пристрій: Цифрова камера (критичний рівень заряду — 2%).

Статус файлу: Зображення темне, періодично блимає індикатор низького заряду батареї. Чути переривчасте, сипле дихання оператора, яке іноді зривається на схлипи.

«...Пише? Це мій останній… або передостанній запис. Батарея майже здохла. Як і я.

(Камера повільно повертається, вихоплюючи з темряви масивні, вкриті товстим шаром сірого пилу колони. На них видніються залишки недоробленого мармурового облицювання. Уздовж стіни тягнеться абсолютно порожня, мертва платформа. Десь за стіною чути глухий гуркіт потяга)

Я дійшов. Станція-привид "Львівська брама". Час тут зупинився десь у дев'яностих. Замість ескалаторів — глуха бетонна стіна. Але я знайшов те, що шукав.

(Ворон робить кілька кроків і направляє об'єктив убік. Перед ним — гігантський вертикальний стовбур будівельної шахти, що йде прямо вгору. Десь там, неймовірно високо, крізь брудну решітку пробивається сіре денне світло)

Будівельний стовбур. Виходить прямо на Львівську площу. Висота — метрів п'ятдесят, не менше. Це як вилізти на дах шістнадцятиповерхівки по іржавих металевих скобах, вмурованих у сиру стіну.

Я щойно спробував зробити перший крок. Поставив ногу на скобу, підтягнувся... і від болю в очах потемніло так, що я ледь не полетів спиною на бетон.

(Ворон переводить камеру на себе. Його обличчя бліде як крейда, очі червоні, вкрите потом і брудом. Він морщиться від болю, а губи тремтять)

Я більше не можу. Клянуся, я просто більше не можу. Мій "коаксіальний корсет" нічого не дає, коли я тягнуся вгору. Ребра труться одне об одне, ніби там усередині хтось пиляє мене іржавою ножівкою. А цей рюкзак... він важить кілограмів двадцять. З цією вагою мене просто відірве від стіни десь на п'ятому метрі. Я впаду в цю чорну діру, і мене ніхто ніколи не знайде. Я згнию тут, під центром Києва, за кілька метрів від людей, які їдуть на роботу.

(Він закриває обличчя брудною рукою. Чути тихий, задушений звук. Ворон на межі зриву)

Так несправедливо... Я ж так близько. Даша... мамо... я так хочу додому.

(Він різко опускає руку. Дивиться в об'єктив. У його очах сльози відчаю змінюються на щось інше — холодну, вперту злість)

Ні. Якщо я зараз здамся і ляжу тут скиглити, значить, Ґонта мав рацію. Значить, система перемогла. Я не залишу їм цю пам'ять. І я не помру тут. Я студент ФЕА. Я інженер. Якщо моє тіло зламане, мене витягне мій мозок.

(Ворон опускає камеру і починає нишпорити покинутою платформою. Промінь ліхтаря вихоплює купи старого будівельного сміття, залишеного метробудівцями десятки років тому. Через кілька хвилин він повертається до стовбура. У руках він тримає моток товстого нейлонового тросу та два масивні, хоч і поіржавілі, монтажні карабіни з роликами)

Золоте правило механіки. Виграєш у силі — програєш у відстані. Мені потрібен поліспаст. Найпростіша система рухомих блоків, яку придумав ще Архімед.

(Ворон кладе камеру на ящик, залишаючи об'єктив спрямованим на себе. Він швидко й зосереджено починає в'язати вузли. Кожен рух дається йому з болісним шипінням, але його руки діють чітко)

Дивіться. Я чіпляю один карабін із роликом прямо до ручки рюкзака. Тепер пропускаю через нього цей нейлоновий трос. Один кінець тросу я намертво прив'язую до свого пояса, а решту мотка закидаю на плече.

План такий: я лізу нагору сам. Без рюкзака. Без двадцяти зайвих кілограмів мої ребра повинні витримати. Коли я долізу до верхнього майданчика під решіткою, я відв'яжу кінець тросу від пояса і закріплю його за міцну арматуру нагорі. Таким чином, у мене вийде ідеальна рухома система.

Рюкзак висітиме на ролику, а я тягнутиму за вільний кінець тросу вгору. Завдяки цій петлі вага рюкзака розподілиться на дві гілки тросу. Для мене ці двадцять кілограмів перетворяться на десять. Так, мені доведеться витягнути сто метрів тросу замість п'ятдесяти, але це єдиний шанс підняти цю вагу моїми розбитими руками.

(Він затягує останній вузол, перевіряє міцність карабіна і глибоко, тремтливо вдихає)

Що ж, фізика рятує життя. Поїхали!

11:15:30

(Камера лежить на іржавому металевому містку. У кадрі — лише отвір шахти, що йде вниз у непроглядну темряву. Знизу чути хрипле, надривне дихання, схоже на хрип пораненої тварини. Також лунає брязкіт металу і шарудіння одягу. За мить над краєм з'являється до крові здерта рука. Ворон перекидає тіло через край і безсило падає на металеву решітку містка)

(Він лежить кілька хвилин, судомно ковтаючи повітря, розриваючи комір куртки. Його грудна клітка здригається, він кашляє, притискаючи руку до правого боку)

Я... я виліз. Боже... кожен метр... як ножем по легенях.

(Ворон повільно підводиться на коліна. Його руки трусяться. Він відв'язує трос від свого пояса, знаходить товсту сталеву балку, що тримає місток, і надійно обмотує трос навколо неї, фіксуючи вузлом "вісімку")

Анкер закріплено. Тепер ти...

(Він береться руками за вільний кінець тросу, який тягнеться вниз, у шахту, до залишеного рюкзака. Ворон впирається черевиками в решітку, відкидається спиною назад і починає тягнути)

Пішов... Пішов! Архімед, не підведи мене!

(Трос із натягом ковзає по іржавій балці. Ворон перехоплює його руками, методично, стираючи залишки шкіри на долонях, витягуючи метр за метром)