Розділ 10: Запис_010.mp4 — Срібні струни в чорному бетоні

[ДАНІ ВІДНОВЛЕНО]

Дата зйомки: 11 червня

Час початку запису: 08:03:15

Пристрій: Цифрова камера (режим енергозбереження).

Статус файлу: Зображення стабільне. Аудіодоріжка фіксує сторонні акустичні аномалії.

«...Я відійшов від місця обвалу кілометра на півтора. Зайшов у якийсь старий, цегляний колектор. Повітря тут холодніше, але чистіше. Пахне не креозотом і гниллю, а чомусь... сухим степом. Чебрецем. Не знаю, звідки тут узявся цей запах на глибині шістдесяти метрів, але від нього паморочиться в голові.

Може, це через крововтрату чи шок після вибуху. Я йду, спираючись рукою на холодну цеглу. Зламані ребра ниють при кожному кроці, але мій коаксіальний корсет тримає.

(Оповідач зупиняється. У кадрі темно, працює лише тьмяна підсвітка камери)

Зачекайте. Ви це чуєте?

(Крізь гул підземних протягів пробивається тихий, кришталево чистий звук. Це поодинокі перебори струн. Дзвінкі, глибокі, вони не мають нічого спільного з навколишнім індустріальним пеклом)

Якась музика. Хтось грає на... гітарі? Ні, струн занадто багато.

Я вимкнув свій ультрафіолет. Дістав із кишені трофейну гранату Ф-1, просунув палець у кільце чеки. Хто б це не був — мутант, який навчився імітувати звуки, чи ще один найманець, — я більше не дам застати себе зненацька.

(Ворон обережно, на напівзігнутих ногах, виходить із-за повороту тунелю. Камера вихоплює розширення колектора. У центрі, на старому іржавому ящику з-під радянських патронів, сидить чоловік)

Я завмер. Він не був схожий на монстра. Але й на живу людину також. Він здавався... розмитим по краях, ніби зображення на старому кінескопному телевізорі. На ньому була полотняна сорочка, густо вишита чорними й червоними нитками, але комір був розірваний, а на грудях виднілися темні плями.

У руках він тримав дерев'яну бандуру. Точнісінько таку саму, яку я бачив розтоптаною чобітьми там, в архіві. Тільки ця була ціла.

Він не дивився на мене. У нього не було очей — лише глибокі, темні западини, перекреслені шрамами. Але на відміну від Сліпого Цензора, його обличчя не викликало жаху. Воно було спокійним. Втомленим, але світлим.

— Сховай залізо, дитино, — його голос пролунав не звідкись спереду, а ніби прямо в моїй голові. Він був глибоким і теплим. — Тут воно не має сили. Тут тільки тіні.

Я не відпустив кільце гранати, але крок уперед зробив. Мій мозок інженера кричав, що це галюцинація, що в повітрі якийсь газ. Але камера фіксувала його. Матрицю неможливо обманути газом.

— Хто ти? — хрипко спитав я.

Старий перебрав струни. Акустика тунелю рознесла звук, і якимось дивом я відчув, що біль у ребрах трохи відступив.

— Я — один із тих, хто так і не дограв свою пісню, — він ледь помітно всміхнувся. Його сліпі очі дивилися кудись крізь мене. — Нас зібрали у Харкові. Сказали, що буде великий з'їзд. Звезли з усієї України... А потім завели в яри, дали в руки лопати і сказали копати собі ями. А інструменти наші... інструменти кидали у вогонь і топтали.

Мене ніби струмом ударило. Харків... З'їзд... Я читав про це! Розстріляний з'їзд кобзарів і лірників у грудні 1932 року. Радянська влада знищила їх усіх, бо вони були носіями народної пам'яті, яку неможливо було зацензурувати.

— Ти... ти кобзар, — тихо сказав я, нарешті відпускаючи кільце гранати і ховаючи її до кишені. — Ти дух цього місця.

— Я лише відлуння, сину, — старий нахилив голову, прислухаючись до мого дихання. — А от ти живий. І несеш на спині страшенний тягар. Я чую, як шелестять їхні душі у твоєму наплічнику. Ти забрав їх у ката?

— Так, — я поправив важку лямку. — Я викрав документи. Списки репресованих, метрики Голодомору... Ті колоски.

Старий перестав грати. У тунелі запала абсолютна тиша. Він потягнувся тремтячою, напівпрозорою рукою вперед, ніби намагаючись торкнутися мене.

— Скажи мені, дитино... — його голос дригнув, утративши всю свою містичну відстороненість. Тепер переді мною сидів просто дідусь, який дуже боявся почути страшну відповідь. — Там, нагорі... Ми програли? Чи існує ще наша земля? Чи говорять ще діти нашою українською мовою, чи все вже випалено чорною зіркою? Ми ж помирали, щоб ви жили...

Мене прорвало. Я забув про біль, про Ґонту, про мутантів. Я сів на брудний бетон просто навпроти нього.

— Ми є, діду, — мій голос зірвався. — Ми стоїмо. Так, нагорі знову війна. Москалі, зараз росіяни, кидають на нас бомби і ракети, знову хочуть нас стерти. Але в них нічого не вийшло. Наша мова жива, її чути скрізь. Наші військові б'ють їх так, що земля дрижить. Ми не здалися і ніколи вже не здамося. Ми вільні.

Старий слухав мене, не ворушачись. І раптом я побачив, як з його порожніх очниць скотилася блискуча крапля. Вона впала на бетон і розчинилася в повітрі. Це були сльози абсолютного полегшення.

— Значить, не дарма... — прошепотів він, і його постать почала світитися трохи яскравіше. — Значить, зерно проросло крізь асфальт. Дякую тобі, сину. Ти приніс найкращу звістку за всі ці довгі десятиліття темряви.

Він знову поклав руки на струни бандури.

— Тобі треба йти. Ті папери мають побачити сонце. Але попереду, за старим колектором, пастка. Вони залишили там «глушилки» — машини, які зводять з розуму. Твої очі обдурять тебе. Твій страх обдурить тебе.

— Як мені пройти? — я підскочив, дістаючи камеру і наводячи на нього. Він почав розчинятися в повітрі.

— Не слухай машин... Слухай мою пісню, Вороне. Поки чуєш срібні струни — ти на правильному шляху. Йди за звуком... і виживи.

(Постать старого розсипалася на тисячі золотистих іскорок, які миттєво згасли в темряві. Ящик з-під патронів був порожній. Але в повітрі... в повітрі продовжувала лунати тиха, ритмічна мелодія бандури)

Я залишився сам. Я витер очі рукавом — мабуть, від пилу засльозилися.