Розділ 7: Запис_007.mp4 — Вузол зв'язку та ціна правди

[ДАНІ ВІДНОВЛЕНО]

Дата зйомки: 11 червня

Час початку запису: 06:05:22

Пристрій: Цифрова камера (живлення від батареї — 11%).

Статус файлу: Звук переривчастий через важке дихання оператора.

«...Ми йдемо вже хвилин сорок. Темрява в цьому тунелі така густа, що її, здається, можна різати ножем.

Я йду попереду, висвітлюючи шлях своїм галогенним ліхтарем, а Ґонта крокує позаду. І знаєте, що мене найбільше напружує? Його кроки. Для людини, яка обвішана зброєю та тактичним спорядженням, він іде абсолютно безшумно. Як хижак. Я намагався завести розмову, розпитати його про те, що діється на інших гілках, але він відповідає односкладово. Його погляд... я буквально відчуваю його потилицею. Він жодного разу не подивився мені в очі, зате постійно дивиться на мій рюкзак.

(Промінь ліхтаря вихоплює з темряви масивні, вкриті свинцем гермодвері. На них трафаретом нанесено: «Вузол зв'язку ЗКП. Об'єкт 01»)

Прийшли. Урядовий вузол зв'язку.

Ґонта мовчки кивнув на штурвал. Я навалився на нього всім тілом. Метал заскреготів, і двері неохоче відчинилися, впускаючи нас у просторе приміщення.

Тут усе заставлено рядами старих радянських радіостанцій, комутаторів та величезних мідних котушок. Як студент ФЕА, я одразу розумію, що це за місце. Це підземна підсилювальна станція. Товстезні хвилеводи й коаксіальні кабелі йдуть від апаратури прямо в бетонну стелю. Вони пронизують усю товщу землі й виходять на поверхню до прихованих антен. Це пасивний ретранслятор.

(Раптом у мертвій тиші лунає різке, багаторазове дзижчання. Оповідач здригається. Це вібрує смартфон у його кишені)

Господи... Мережа!

Ці гігантські мідні кабелі спрацювали як антена! Я гарячково дістаю телефон. Батарея показує ті самі 12 відсотків, які я встиг зарядити в насосній, але на екрані — дві поділки зв'язку 4G!

Посипалися сповіщення. Десятки повідомлень у Телеграмі.

Від мами: «Синочку, у нас відбій. Аня каже, що над Києвом сьогодні дуже гучно було, працювала ППО. Напиши, як ти, бо я хвилююся. Цілую».

Від Даші. П'ятнадцять пропущених і купа повідомлень: «Ти де пропав?! Чому поза зоною з третьої ночі? Я тут місця собі не знаходжу!», «Милий, візьми слухавку!», «Тільки спробуй кудись влізти і не відповісти, у нас же ще плани на Київ на вихідні!»

(На відео чути, як оповідач полегшено, майже істерично сміється. Він опускає ліхтар і починає швидко набирати текст на екрані)

Живі... Усі живі і здорові. Дашуль, кицюню, я зараз усе поясню, тільки виберуся з цієї...

(Глухий, страшний звук удару металу об кістку. Камера різко падає на бетонну підлогу. Зображення перекошується. Чути болісний стогін Ворона і хрускіт скла — телефон випав з рук)

06:12:05

(Зображення з камери, що лежить на боці. У кадрі — берці Ґонти. Він повільно підходить до Ворона, який лежить на підлозі, скорчившись від болю і тримаючись за правий бік. Чути важке, хрипле дихання оповідача)

— Якого... біса... — хрипить Ворон, намагаючись підвестися.

(Ґонта жорстко ставить важкий черевик просто йому на зап'ястя, притискаючи до бетону)

— Лежи, студенте. У тебе, швидше за все, тріщина в ребрі від прикладу. Зробиш різкий рух — проб'єш легеню, — голос Ґонти абсолютно спокійний. Жодної злості. Лише холодна, професійна робота.

Він нахиляється, різко перерізає тактичним ножем лямки мого наплічника і забирає його собі.

— Навіщо? — випльовуючи кров, питаю я. Моя ілюзія безпеки розбилася вщент. Цей чоловік гірший за будь-якого мутанта. — Там же просто історія... Правда про Голодомор...

— Правда, Вороне? — Ґонта засміявся, закидаючи мій рюкзак на плече. — Ти занадто молодий і правильний. Ти справді думав, що система, яка знищувала мільйони людей, просто зникла у дев'яностих? Що всі ті кати й донощики випарувалися? Ні. Вони змінили костюми. Вони стали поважними людьми.

Він обвів рукою стару апаратуру.

— Ті, хто наказав запечатати цей архів — це батьки й діди тих, хто зараз сидить у високих кабінетах і розповідає про патріотизм. Ці метричні книги та списки репресованих... у них не просто імена жертв. Там імена тих, хто писав доноси. Там докази конфіскацій, на яких будувалися статки. Для моїх роботодавців цей архів — це бомба уповільненої дії. А моя робота — знешкоджувати бомби.

— Ти зрадник... Продажна шкура, — я намагаюся вирвати руку, але він тисне сильніше.

— Я реаліст, студенте, — Ґонта відпускає мою руку і робить крок назад, наводячи на мене ствол автомата. — Історія пишеться тими, у кого в руках гумка, щоб прати чужі помилки. Я мав спуститися сюди, знайти Сліпого Цензора і забрати папери. Але ти зробив усю брудну роботу за мене. Дякую.

Він повільно відступає до виходу в сусідній тунель.

— Я тебе не вб'ю. Постріл збере сюди всю нечисть з нульової гілки. Але ти звідси вже не виберешся. Без світла і без зброї ти труп. Передавай вітання минулому.