Розділ 6: Запис_006.mp4 — Блокпост та нові правила проїзду

[ДАНІ ВІДНОВЛЕНО]

Дата зйомки: 11 червня

Час початку запису: 05:12:40

Пристрій: Цифрова камера (живлення від бортової мережі).

Статус файлу: Звук приглушений через акустику барикади.

«...Їду вже хвилин десять. Прожектор нагрівся так, що від нього йде пара. Серце досі товчеться десь у горлі після того водяного жахіття.

Знаєте, що найсмішніше? Я ж удома якраз вчуся на права. Зубрю правила дорожнього руху, намагаюся запам'ятати знаки пріоритету, розв'язую тести про те, хто кому має дати дорогу на нерегульованому перехресті. А в реальності — мчу без водійського посвідчення на вкраденій десятитонній дизельній дрезині секретними тунелями під Києвом, і єдине правило тут: не зупиняйся, бо зжеруть.

(Дрезина повертає затяжною дугою. Раптом з темряви попереду просто в об'єктив вдаряє сліпучий, вузький промінь тактичного ліхтаря. Чути гучний металевий брязкіт)

— Глуши мотор! Світло вимкни і руки на капот, швидко!

(Оповідач різко б'є по гальмах. Дрезина зі скреготом зупиняється за п'ять метрів від барикади, складеної з мішків із затверділим цементом та старих гнилих шпал. З-за укриття на нього дивиться чорне дуло автомата)

Я вимкнув прожектор. Підняв руки. У промені його ліхтаря я мружився, але зміг розгледіти силует. Це був чоловік у потертому тактичному спорядженні. На плечі — брудна нашивка з якимось шевроном, який я не зміг розібрати. Обличчя закрите бафом, видно тільки очі. Холодні, спокійні, абсолютно без емоцій.

— Хто такий? — гаркнув незнайомець. Його голос лунав глухо. — Дигер. Студент, — видихнув я, намагаючись не робити різких рухів. — Сховався від обстрілу. — Студент... — чоловік хмикнув, не опускаючи зброї. — А пахнеш, як смажена свинина і тухла вода. Документи є? Покажи «Резерв+» чи «Дію», що ти реально наш, а не якась тварюка під прикриттям. Ці мутанти іноді так майстерно голоси імітують...

Я гірко засміявся: — Мужику, телефон здох ще годину тому, батарея здулася. Жодної «Дії» я тобі не покажу. Але в мене в кишені лежить недоїдений бутерброд із салом та часником. Жоден мутант у світі не буде носити із собою генеральське сало, повір.

Чоловік завмер на секунду. Потім ліхтар трохи опустився, а з-під бафа почувся хрипкий сміх. Він опустив автомат.

— Сало — це аргумент. Злазь зі своєї тарадайки.

05:20:15

Ми сіли за барикадою. Він запалив маленьку газову плитку, поставив на неї металевий кухоль з водою. У світлі синього полум'я я нарешті роздивився його. Дорослий, жилавий, із глибокими зморшками навколо очей. Він назвався Ґонтою. Сказав, що це його позивний ще з чотирнадцятого року. Він спустився сюди кілька днів тому шукати якийсь «схрон», та так і застряг, коли тунелі почали оживати.

— Як тебе звати, студенте? — запитав Ґонта, простягаючи мені гарячий кухоль із чимось схожим на чай.

Я на мить завагався. Називати своє справжнє ім'я тут, під землею, незнайомцю зі зброєю чомусь здавалося поганою ідеєю.

— Ворон, — випалив я перше, що спало на думку.

— Ворон... Ну, хай буде Ворон, — Ґонта зробив ковток.

Я коротко розповів йому про останні кілька годин. Про Сліпого Цензора. Про те, як спалив зомбаків автогеном і забрав документи Голодомору та списки репресованих, щоб винести їх нагору.

Я очікував реакції. Здивування, підтримки чи хоча б жаху від того, що там унизу бродять потвори. Але Ґонта лише мовчки помішував окріп у кухлі.

— Метричні книги, кажеш? — його голос прозвучав якось надто рівно. Очі, що до цього дивилися в багаття, повільно піднялися і зупинилися на моєму рюкзаку. — І ти їх не намочив, коли помпа рвонула?

— Ні, вони в щільному пластику, — відповів я, інстинктивно підсунувши наплічник трохи ближче до себе.

Ґонта кивнув, але його погляд ще кілька секунд чіплявся за натягнуті лямки рюкзака. Чому його більше цікавить стан паперів, ніж той факт, що я щойно втік від двометрового водяного мутанта?

— Ти хоч розумієш, що ти наробив, Вороне? — тихо сказав він, закручуючи вентиль на пальнику. — Цей архів — це як якір для всього комплексу. Поки він був недоторканим, ці істоти спали або бродили своїми квадратами. Тепер, коли ти відірвав шматок системи... вони відчують це. Усі істоти нульової гілки зараз стягуються сюди. По твій слід.

Я відчув, як холодок пробіг по спині. — Тоді нам треба негайно тікати на поверхню, — сказав я, підіймаючись.

— Заспокойся, — Ґонта теж підвівся, неспішно закидаючи автомат на плече. — Мій вихід завалило. Твій — затоплено. Єдиний шлях нагору — через старий Урядовий вузол зв'язку. Це за пару кілометрів звідси.

Він дістав із тактичного жилета потужний ліхтар, перевірив кріплення і показав рукою в темряву вузького бічного тунелю.

— Збирайся. Підемо пішки, тут дрезина не пройде.

Я закинув рюкзак на плечі. Він став здаватися ще важчим.

— Я піду попереду, щоб світити, а ти прикривай, — запропонував я, беручи свій ліхтар на кабелі.

— Ні, — Ґонта м'яко, але дуже міцно перехопив мою руку, опускаючи мій ліхтар донизу. Його очі над бафом дивилися прямо на мене. — Ти йдеш попереду. А я прикриваю спину. У тебе світло краще, щоб бачити розтяжки, а в мене — автомат. Так буде надійніше.