Розділ 4: Запис_004.mp4 — Сховище вилученої пам'яті та Сліпий Цензор

[ДАНІ ВІДНОВЛЕНО]

Дата зйомки: 11 червня

Час початку запису: 03:52:10

Пристрій: Цифрова камера (режим нічного бачення ввімкнено пізніше).

Статус файлу: Аудіодоріжка стабільна. Відеоряд фрагментований.

«...Я навалився на цей іржавий штурвал бронедверей усією вагою. Метал неохоче, з жахливим скрипом піддався. Я очікував побачити за ними якісь пульти, генератори чи сервери. Але те, що вихопив промінь мого ліхтаря... це просто не вкладається в голову.

Народ, це не центр керування. Це колосальна, багаторівнева бібліотека. Бетонна зала розміром із футбольне поле, повністю заставлена високими металевими стелажами, які йдуть кудись у нескінченну темряву. Повітря тут неймовірно сухе. Тхне старим папером, сургучем і пилом.

Я йду між рядами. На кожній полиці — сотні розбухлих картонних тек. Я стираю пальцем товстий шар пилу з однієї бирки. Читаю: «Цілком таємно. Підлягає безстроковому зберіганню». Дістаю навмання одну теку. Це... це метрична книга з якогось села на Полтавщині. Рік запису — 1933-й. Сторінки густо списані прізвищами цілих родин, а навпроти кожного одна й та сама причина смерті: «виснаження».

Я свічу далі. На нижніх полицях лежать речові докази. Ось потрощена дерев'яна бандура з обірваними струнами — її ніби спеціально розтоптали чоботами. Поруч у зім'ятому газетному папері лежить вишитий рушник, почорнілий від часу. А тут... скляна банка. У ній кілька сухих, зчорнілих колосків пшениці. До банки прив'язана бирка: «Вилучено під час арешту. Закон від 7 серпня». Це ж ті самі сумнозвісні «п'ять колосків», за які розстрілювали наших людей у Голодомор!

Мене аж трусить. Не від холоду, а від усвідомлення. Розумієте? Ті ракети, які зараз нагорі розносять Київ, і цей підземний архів — це один і той самий інструмент. Вони намагалися стерти нас десятиліттями. Ховали нашу пам'ять, нашу культуру, правду про мільйони вбитих українців тут, глибоко під землею, щоб ніхто ніколи не дізнався. Це не просто архів. Це цвинтар нашої ідентичності.

(Чути важке зітхання оповідача, шарудіння паперу)

Треба обов'язково забрати кілька цих тек. Я запхну їх у рюкзак...

04:05:33

(Звук різко змінюється. Тишу розриває гучне, сухе клацання, схоже на хрускіт великих кісток)

Що це?..

Я завмер. Кроки. Дуже повільні, важкі кроки десь між стелажами ліворуч. Але це не ті зомбаки з камуфляжем. Чути шелест цупкої, важкої тканини чи шкіри.

Я різко розвертаюся і б'ю променем галогенного ліхтаря прямо в прохід між рядами.

Твою матір...

Воно стоїть метрах у двадцяти від мене. Височезна, виснажена фігура, під три метри зросту. На ній напівзотлілий, чорний шкіряний плащ — такий самий, як носили чекісти й енкаведисти в тридцятих. Але найстрашніше — це обличчя. У нього немає очей. Взагалі. Шкіра на верхній половині обличчя просто зрослася суцільним, блідим, гладким шаром, як маска. Його пальці дістають майже до колін, і кожен закінчується довжелезним кігтем, чорним від засохлого чорнила й старої крові.

Я свічу прямо йому в обличчя! Чому воно не димить?! Світло не діє!

(Істота різко смикає головою на звук клацання кнопки ліхтаря. З її безгубого рота виривається сухий, механічний шепіт, який розноситься луною)

— Вилучити... Викреслити... Розстріляти...

Він сліпий! Він абсолютно сліпий, тому світло йому не шкодить. Він орієнтується тільки на звук!

Я миттєво вимикаю прожектор. Навколо падає абсолютна, чорна темрява. Вмикаю на камері режим інфрачервоного бачення. Екран стає зеленим.

04:12:15 — Двобій у темряві

(Оповідач переходить на ледь чутний, переривчастий шепіт. Чути його прискорене серцебиття)

Я сиджу за металевою шафою. Воно шукає мене. Я бачу через екран камери, як цей Сліпий Цензор повільно йде між полицями. Його довгі кігті торкаються стелажів, читаючи бирки на дотик. Клац... клац... клац...

Проблема в тому, що підлога тут усипана битим склом від старих чорнильниць і сухими сторінками. Один невірний крок, один хрускіт — і він розірве мене на шматки. Зброї в мене немає. Автогеном я його не дістану — він занадто швидкий. Треба думати. Думай, інженере, думай.

Що в мене є? У кишені куртки — ключі від квартири і жменя дрібняку, наші жовті українські монети по 50 копійок.

Згадую геометрію зали. Коли світло було ввімкнене, я бачив у центрі архіву широку вентиляційну шахту. Вона відкрита, огороджена лише кволим іржавим парканчиком, а внизу — бездонна прірва кудись на насосні станції. Мені треба заманити його туди.

Я обережно дістаю одну монету. Розгойдуюся і кидаю її якомога далі по коридору.

(Дзвінкий звук металу об гранітну підлогу)

Цензор миттєво зривається з місця! Він стрибає на звук із такою швидкістю, що плащ тріщить. Він врізається в стелаж там, де впала монета, і починає несамовито шматувати своїми пазурами порожнє місце. Метал гнеться, як папір.