Розділ 3: Запис 003.mp4 — Чорний архів та термічна зачистка

[ДАНІ ВІДНОВЛЕНО]

Дата зйомки: 11 червня

Час початку запису: 03:22:40

Пристрій: Цифрова камера (живлення від бортової мережі дрезини).

Статус файлу: Високий рівень аудіоперешкод, періодичний тріск.

«...Рівний гуркіт цього дизеля — мабуть, найкраща музика в моєму житті. Дрезина пре вперед, наче танк. Сніп світла від її головного прожектора просто розрізає підземну темряву навпіл, вихоплюючи з мороку кілометри іржавих комунікацій.

Правда, мобільник... усе, кіна не буде. Екран блимнув останні три відсотки й згас намертво. Батарея роздулася від цієї сирості. Тепер я повністю відрізаний від світу. Якщо нагорі закінчилася тривога і дали відбій — я про це вже не дізнаюся. Даша, мабуть, місця собі не знаходить, бо мій телефон поза зоною. Телефон тепер просто шматок мертвого пластику. Добре хоч камера живиться через кустарний перехідник прямо від генератора дрезини.

І добре, що я перед цією вилазкою здогадався тепло вдягнутися. Натягнув надійну армійську термобілизну, поверх — свій старий чорний худі з емблемою рідного ФЕА КПІ, а зверху застібнув щільну дигерську камуфляжну куртку. Тут, на глибині, просто дикий дубак, з рота йде густа пара. Без цього екіпу я б уже давно задубів.

Поки дрезина торохтіла прямим тунелем, я якраз устиг трохи підкріпитися. Дістав із внутрішньої кишені прихований у фольгу пакунок. Справжній антикризовий набір: товста скибка свіжого житнього хліба, шмат генеральського сала з м'ясним прорізом і роздавлені зубчики часнику. Лупив цей бутерброд прямо на ходу, запиваючи льодяною водою з фляги. Наплювати на запах — у цих мертвих тунелях часник і сало захищають від застуди краще за будь-які таблетки, та й сил одразу додалося.

А сили мені знадобляться. Тунель різко пішов круто вниз. Бетонні тюбінги змінилися старовинною цегляною кладкою ще царських часів, яка місцями переходить у грубо вирубану гранітну породу.

(Звук гальмування, пронизливий скрегіт заліза об рейки)

Усе, приїхали. Колії закінчуються масивним завалом. Але ліворуч — широкий вхід у якийсь підземний бункер. Прожектор дрезини вихоплює з темряви емальовану вивіску: «Спецархів №4 УРСР. Сектор біологічного захисту».

І ось тут мені стало по-справжньому моторошно. Галогенка світить прямо на важкі герметичні двері, а навколо них... усе заляпано чимось чорним, густим і давно засохлим. Повсюди на граніті розсипані гільзи. Наші, калібру 5.45. Хтось тут тримав глуху оборону. Може, ще у чотирнадцятому році, а може, й зовсім нещодавно, коли ворог намагався прорватися до столиці.

03:35:12

Я заглушив двигун і вийшов з дрезини. Довелося зняти з капота один із пошукових ліхтарів і тягнути його на довгому кабелі за собою. Важкий, зараза, але світить як маленьке сонце.

Щойно я переступив поріг цього архіву, звуки кардинально змінилися. Це вже не луна від поїздів. Це... якесь сухе, гарячкове шурхотіння. Наче сотні пацюків порпаються у старих паперах. І раптом — глухе, булькаюче горлове гарчання.

(Промінь різко смикається вбік, вихоплюючи кінець довгого коридору з розбитими металевими стелажами)

О Господи... Що це за потвори?!

Там, у кінці коридору, з темряви вилізло... воно. Це колись було людиною. На ньому висять залишки розірваної, брудної форми — цей впізнаваний російський піксель, але тканина буквально вплавилася в гнилу, сіро-зелену шкіру. Тіло розпухле, спотворене, пальці видовжені, з обламаними чорними кігтями. Замість обличчя — якась набрякла, пульсуюча маса, а на залишках пробитої каски іржавіє обдерта триколірна стрічка. Справжні зомбаки. Тільки набагато гірші, бо реальні. Схоже, вони вилізли з якихось нижніх, давно запечатаних рівнів і мутували тут у повній темряві.

Воно помітило мене і видало такий вереск, наче захлиналося власною кров'ю. З-за стелажів миттєво висунулися ще троє. Вони кинулися в мій бік, їхні пазурі зашкрябали по бетону, але...

(Чути гучне шипіння, схоже на звук м'яса, кинутого на розпечену сковорідку, і дике виття потвор)

Працює! Я навів на них свій галогенний ліхтар! Вони не просто сліпнуть — їхня гнила плоть починає диміти під цим потужним снопом світла! Тварюки закривають лапами морди, падають на підлогу, гарчать від нестерпного болю і застигають, не в змозі зробити й кроку. Освітлення діє на них як паралізатор, як концентрована кислота!

Але є нюанс. Щойно я ледь відводжу промінь — вони знову починають сліпо повзти на мене. Світло їх лише зупиняє, але не вбиває. Мені потрібно діяти кардинально, інакше вони мене просто виснажать.

03:45:10 — Термічна зачистка

Я повільно задкував, тримаючи ліхтар в одній руці й випалюючи променем очні яблука виродкам, які вили від болю. Другою рукою я гачкоподібно намацав те, що запримітив ще на вході в кутку операторської будки — важкий червоний балон з ацетиленом і промисловий автоген. Шланги цілі, вентилі на місці, тиск у балоні є. Класичний радянський інструмент, надійний і вбивчий.

Відкручую вентиль. У мертвій тиші лунає різке шипіння газу. Дістаю з кишені запальничку...

(Гучний хлопок, а потім стабільний, потужний свист: виривається тонке, яскраво-блакитне полум'я автогена, що розігрівається до кількох тисяч градусів)