Розділ 2: Запис_002.mp4 — Синдром Артема та пастка щита

[ДАНІ ВІДНОВЛЕНО]

Дата зйомки: 11 червня

Час початку запису: 02:38:12

Статус файлу: Стабільний, відновлено аудіо- та відеоряд.

«...Хух... Ха-ха... Тварюка така, серце ледь через ребра не вискочило!

Коротше, народ, відбій паніці. Я живий. Те «чудовисько з трьома метрами зросту і фосфорними очима» виявилося звичайною старою вентиляційною трубою, на яку хтось колись накинув брудний брезент. А «очі» — це два відбивачі від дорожнього знака, які туди жартома прикрутили дигери ще в нульових. Вони просто зловили промінь мого ліхтаря. А той звук... за спиною... Твою ж наліво, це був величезний, відгодований підземний щур! Він стрибнув з кабельного лотка мені на рюкзак, сам перелякався до смерті й чкурнув у дренажну трубу.

Камера вирубилася, бо я банально випустив її з рук, коли відстрибував. Треба менше грати в Metro: Last Light ночами. Пройшов на «Рейнджер Хардкорі», і тепер у кожному темному кутку ввижаються Чорні або мутанти-носачі. Аж самому соромно. Ладно, дихання відновив, адреналін трохи відпустив. Рухаємося далі.

02:47:55

Що далі я просуваюся цим тунелем, то химернішою стає акустика. Звуки міняються, розшаровуються. Здається, ніби самі залізобетонні стіни починають... шепотіти. Ні, це більше не лякає. Навпаки, прокидається якийсь дикий азарт дослідника — наче я намацав щось таке, про що всі мовчать. То десь низько гуде, як потужний трансформатор, якого тут бути просто не може, то здалеку долинає дитячий сміх... Хоча, швидше за все, це звичайний акустичний резонанс від поїздів на сусідній, робочій гілці, які зараз заганяють у депо на ночівлю. Через пласти породи звук долітає сюди спотвореним до невпізнаваності.

Опа. Дивіться. Колії закінчилися глухим кутом, але праворуч у стіні є непримітний поворот. Важкі сталеві гермодвері, пофарбовані у вицвілий захисний зелений колір. Герб УРСР здертий до металу, а під ним трафаретом виведено: «Об'єкт 14-Б. Лабораторія спецметрополітену».

Ось це вже джекпот! Справжнє київське «Д-6». Двері трохи прочинені, товстезний навісний замок давно перекушений болторізом. Заходимо...

02:55:20

Тут темно, хоч око виколи. Повсюди перекинуті столи, іржаві металеві шафи, якісь допотопні осцилографи, побиті скляні колби й цілі гори паперів із вологими, злиплими сторінками. На стіні висить пожовклий плакат цивільної оборони та стара схема закритих ліній.

Але є проблема — мій ліхтар майже здох. Промінь звузився, світло стало хворобливо-жовтим. Мобілка теж показує п'ятнадцять відсотків — ця сирість і підземний холод просто вижирають акумулятори. Без нормального освітлення я тут або ногу зламаю об якийсь швелер, або залишуся назавжди. Наче в класичних відеоіграх: щоб пройти далі, треба подати живлення на сектор.

О, бачу головний розподільчий щит на стіні. Величезний, іржавий, з масивним карболітовим рубильником. Пробую повернути...

(Чути гучний металевий скрегіт, потім глухий тріск)

Нічого. Глухо як у танку. Очевидно, вибило силові запобіжники. Типовий квест! Так, ліхтарику, тільки не гасни... Шукаємо заміну. За логікою, тут мають бути резервні керамічні запобіжники. Зазвичай чергові електрики тримали їх десь поруч у столах.

• Шухляда 1: Пусто. Якісь старі радянські бланки й суха таранька, якій років тридцять.
• Шухляда 2: Бінго! Є контакт! Два масивні промислові запобіжники на 60 Ампер. Новенькі, ще в застиглому солідолі. Маркування чітке.

Повертаємося до щита. Обережно вставляю перший у контакти... зайшов. Вставляю другий... Головне, щоб зараз не дугонуло, бо швидка від ДТЕК сюди не приїде. Подумки хрещуся, хапаюся за гумову ручку рубильника і з силою тягну її вгору!

03:08:40

(Лунає потужний низькочастотний гул, під стелею лабораторії починають один за одним тріщати й спалахувати довгі люмінесцентні лампи. Світло б'є по очах, блимає, але врешті розгорається тьмяним, жовтуватим сяйвом. Чутний запах озону та паленого пилу)

Так! Працює! Комплекс ожив! Навіть старий компресор десь у темному кутку почав качати повітря з характерним ритмічним стукотом. Тепер усе видно як на долоні.

І знаєте, що найкрутіше? Ця лабораторія — це не тупик. Вона наскрізна. За мутним склом диспетчерської перегородки я бачу продовження тунелю. І там, на іржавих рейках, стоїть... ні, не поїзд.

Це дрезина! Справжня дизельна мотодрезина, судячи з габаритів — стара радянська «АГМу». На таких колійники ночами інспектують перегони. На капоті хтось криво, але з душею намалював фарбою тризуб, а збоку на пасажирському сидінні лежить чиясь забута сучасна куртка й дві порожні банки з-під «Рева». Наші тут точно бували.

Підходжу ближче. Від неї тхне соляркою та мастилом. Ключ стирчить у замку запалювання. Поруч на металевій каністрі приклеєна записка олівцем: «Паливо є. Акум свіжий. Хто знайде — не ламайте, вона нам ще треба».

Ну що, панове глядачі... Схоже, піша прогулянка скасовується. Якщо ця крихітка зараз заведеться, ми заїдемо в такі глибини київського підземелля, куди ще жоден влогер не добирався. Руки аж сверблять повернути ключ. Як казав класик: «Метро — це дім для тих, хто вижив». Ну, або в моєму випадку — для тих, хто шукає на свою голову пригод під час повітряної тривоги.