Розділ 1: Запис_001.mp4

[РОЗШИФРОВКА АУДІОДОРІЖКИ. ФАЙЛ: ЗАПИС_001.WAV]

«...Раз, два... Мікрофон пише? Сподіваюсь, цей старий шматок заліза фіксує хоча б звук.

Ну що, усім привіт... якщо взагалі хтось колись знайде цю флешку. Поки нагорі завиває сирена, а Київ знову накриває черговою хвилею балістики, я вирішив спуститися туди, де жоден «Кинджал» не дістане. Проліз через вентиляційну шахту. Охороні на поверхні взагалі байдуже — після перших же глухих ударів ППО вони закрилися у своєму залізобетонному блокпості й носа звідти не виказують. Зараз я перебуваю на технічному рівні між діючою гілкою та... цією. Офіційно її не існує. У дев'яностих тут проклали перші тунелі, натрапили на підземні води й законсервували об'єкт. Але дигери кажуть, що будівництво зупинили зовсім не через воду.

Дідько, ну й сирість тут. Стіни навколо — ці голі чавунні тюбінги й залізобетонні кільця — суцільно вкриті якоюсь чорною пліснявою та іржою. В інфрачервоному світлі камери воно виглядає моторошно, наче все залите сухою запеченою кров'ю. Вода під ногами чорна, як мазут. Ледь переступаю через ці затоплені колії...

(Віддалений, наднизькочастотний гуркіт; звук на записі на секунду зашкалює, чути осипання бетонної крихти)

Ого... Відчули? Навіть тут, під товщею землі, перекриття здригнулися. Схоже, нагорі знову кудись прилетіло. Там, на поверхні, зараз справжнє пекло, залізо плавиться... А тут пахне... теж дивно. Не просто мокрим бетоном чи креозотом, як у звичайному метро. Пахне озоном і чомусь... паленою вовною. Аж нудить. Важко дихати навіть через маску.

О, дивіться, що попереду. Масивний гермозатвор — величезні протиатомні двері. Але вони напівзачинені й перекошені, намертво заклинили в пазах. Прохід вузький, ледь під моє плече. Чекайте, ліхтар ближче піднесу... Бачите ці подряпини на металі? Глибокі, паралельні... І вони виглядають абсолютно свіжими, аж блищать. Наче хтось зовсім нещодавно намагався продертися всередину. Або... вирватися звідти на поверхню. Добре, мені треба протиснутися. Якщо затисну кнопку або камера вимкнеться — вибачайте, тут дуже тісно... Обережно... куртка чіпляється... іржа стогне... давай же... Є. Проліз.

Вау... Ого. Ну й масштаби. Це недобудована станція. Схоже, пілонного типу. Жодного оздоблення, ніякого граніту — тільки голий, грубий бетон, масивні колони й суцільна чорна темрява попереду. Мій ліхтар навіть не добиває до кінця зали. Рейок тут ще немає, тільки глибокі рови, завалені будівельним сміттям і застійною водою. Але головне — тут тихо. Абсолютно тихо. Вибухи з міста сюди більше не долітають. Лише зрідка підлога ледь помітно вібрує, коли нагорі щось потужно детонує. Таке відчуття, ніби я на дні океану. Кожен мій крок так сильно відлунює...

Зачекайте. Я зупинився. Чули? Луна від моїх берців мала б уже затихнути. Але там, попереду... десь за третім чи четвертим пілоном... Був ще один крок. Чіткий звук мокрого взуття об бетон.

Хто тут?! Я знаю, що тут є інші дигери! Чи хтось із цивільних вирішив сховатися від обстрілу?! Це не смішно, народ! Я зараз просто розвернуся і піду назад!

Чому ніхто не відповідає?.. Чорт, руки починають труситися, ліхтар хаотично кидається по цих колонах, нічого не бачу. Спокійно. Це просто гра світла і тіней. Через акустику недобудованої зали звук моїх власних кроків повернувся із запізненням. Звичайна фізика. Точно. Самонавіювання...

Але що це за звук? Чуєте? Такий повільний, протяжний вдих... Наче сама станція, як величезна бетонна легеня, втягує в себе це мертве повітря. А тепер видих... із легким вологим свистом. Ні, це не протяг. Протягу тут бути не може, повітря абсолютно стоїть.

Гаразд, я підійду ближче до ескалаторного ходу. Там величезна чорна діра похилого тунелю, що йде під кутом угору. Зазирну туди й повернуся...

О Боже. Що це на краю діри? Бачите? Там, де промінь чіпляє стіну. Серед сірого бетону... тіні. Дві високі, абсолютно тонкі тіні. Вони не людські. Кінцівки занадто довгі, вони неприродно ламаються під якимись дикими кутами, що суперечать анатомії. Вони рухаються... повільно, майже граційно, вздовж стіни. Без жодного звуку.

Що це таке?.. Господи, що це за тварюка? Камера... чому екран миготить? Що з апаратом? По дисплею йдуть широкі смуги, цифри таймера в кутку хаотично скачуть, я ледь бачу картинку! Може, радіоелектронна боротьба нагорі так сильно глушить? Чи це не через РЕБ?..

Тінь зупинилася. Воно... воно повернулося в мій бік. Там, у повній темряві, за межею світла мого ліхтаря... спалахують дві слабкі, фосфоресцентні точки. Вони на висоті майже трьох метрів від підлоги. І вони дивляться в об'єктив. Дивляться на мене.

Почекайте. Дихання. Цей звук глибокого вдиху... він не звідти. Він не біля ескалатора. Він... за моєю спиною. Усього за кілька сантиметрів від мікрофона. Буквально біля мого вуха...

Воно не там... Воно... вже тут...»

[ЗАПИС ОБРИВАЄТЬСЯ]