Розділ 2. Експеримент з дзеркалом

"Ворон і Королева"

​РОЗДІЛ 2. ЕКСПЕРИМЕНТ ІЗ ДЗЕРКАЛОМ

​«Друге правило дна: не дивися на себе очима тих, хто тебе покинув. Вони сліпі. Ти - ні. Але спершу треба навчитися дивитися».
​ Зі щоденника Спостерігача.

​Молоко збігло.

Біла піна, що пахла горілим, залила конфорку. Анна завмерла на мить, дивлячись на цей хаос, доки Даша на руках не зайшлася новим плачем, а Маша не почала смикати її за поділ:

— Мамо, подивись, як я малюю! Мамо, дивись!

​«Дивись, дивись, дивись...» Слово-тортури.

​Учорашня чашка чаю здавалася далеким, безглуздим сном. Це і був сон. Крихка ілюзія, що щось може змінитися. Реальність пахла пригорілим молоком, дитячим блювотинням на плечі й густою, мов кисіль, тугою.

​Вона спіймала своє відображення в чорному екрані телефона. Давно не вищипані брови, згаслий погляд, щоки, що лущилися, абияк зібране масне волосся.

Не дивись. Не треба. Вона різко перевернула телефон. Краще вже дивитися на пригорілу каструлю.

​«Чи повернеться він?» — майнула думка на краю свідомості. Ні, звісно. Ти збожеволіла. Втомлений мозок народжує казки, аби не луснути остаточно.

Треба відволіктися, зробити хоч щось.

Її рука сама потягнулася до уривка старої квитанції на столі. Недогризок олівця, який залишила Маша, валявся поруч.

Анна почала писати бездумно, без плану. Просто виводила криві, квапливі літери, ніби хтось інший водив її рукою.

​Вижити. Підгузки (3 дні). Їжа.
​Закріпитися. Виплати. Дохід.
​Жити. Полагодити кран. Фарби Маші.

​Вона зупинилася, дивлячись на три рядки. Еге ж, потужний план, нічого не скажеш. Але початок покладено.

Вона склала папірець і запхнула до кишені халата. Час починати обдзвонювати можливих роботодавців.

***

​— Я впевнена, що впораюся, — голос пролунав чужим, натягнуто-ввічливим. — У мене є графік, діти сплять удень...

​На екрані ноутбука обличчя HR-менеджерки Аліни (ім’я було вказано в чаті) залишалося ввічливим, але в кутиках губ грала крижана посмішка.
Ідеальна укладка, біла блузка. 
Анна крізь екран відчувала себе нечепурою.

​І тут почалося.

Спершу Даша на руках кекнула, потім зморщилася й видала пронизливий крик. Кольки. Бездоганне відчуття часу.

— Мамо, а можна мультик? — Маша влетіла в кадр, розмахуючи малюнком. — Дивись, це ти, а це я, а це тато, який поїхав...

​Серце Анни впало десь у капці.

— Маш, пізніше... — спробувала вона видавити усмішку.

​Аліна на екрані стиснула губи.

— Анно, я бачу, ви дуже... зайняті.

​— Це просто хвилинна... — почала Анна, але жінка її м’яко перебила. М’яко, мов гільйотина.

​— Розумієте, нам потрібна людина з повною концентрацією. Клієнти не чекатимуть, поки ви заколишете дитину. У нас був сумний досвід... Матері-одиначки, на жаль, часто ненадійні. Ми не можемо ризикувати.

​Слово «ненадійні» повисло в повітрі, важке й отруйне.

​— Мені дуже потрібна ця робота, — вичавила з себе Анна, відчуваючи, як палає обличчя. Вона вже не просила, а благала. І ненавиділа себе за це.

​— Я вам вірю, — сказала Аліна без тіні віри в голосі. — Але, на жаль... На все добре.

​Клац. Екран згас. У кімнаті залишився тільки рев Даші та збентежене мовчання Маші.

​Вони мають рацію. Я ненадійна. Для них це ризик. Я нічогісінько не можу.

​Вона підвелася, підійшла до вікна, вперлася чолом у холодне скло. Сліз не було. Лише порожнеча.

***

​Увечері вона знайшла на балконі стару зім’яту пачку цигарок. Витягла й покатала одну в пальцях. І без жалю викинула їх у відро для сміття. Присіла на клишоногу табуретку біля стіни й втупилася крізь давно не мите скло на вогники в чужих вікнах.

​Він з’явився безшумно. Сів на підвіконня, лопочучи крильми. Її обличчя торкнув порив вітру. Анна звела на нього байдужий погляд, наче це не вона весь день чекала на його появу.

​— Експеримент із чаєм пройшов успішно, — констатував ворон. Його дзьоб виблискував у світлі вуличного ліхтаря. — Ти випила його до кінця. Я перевіряв.

​— Вітаю з науковим відкриттям, — її голос прозвучал хрипко й зло. — А знаєш, що було сьогодні? Мені відмовили в роботі. Тому що я — «ненадійна мати-одиначка».

​Ворон схилив голову.

— Тому що ти прийшла до них як жебрачка. «Візьміть мене, я буду старатися». Принизливо і жалюгідно.

​— А ЯК ІНАКШЕ?! — зірвалася вона, стискаючи кулаки. — У мене немає вибору!

​— Брехня, — відрізав він. — Вибір є завжди. Ти просто боїшся на себе подивитися. Побачити не жертву, а інструмент.

​— Який інструмент? Зламані граблі? — вона з ненавистю розглядала свої потріскані долоні.

​— Другий експеримент, — оголосив він, не звертаючи уваги на її спалах. — Завтра вранці підійдеш до дзеркала. Подивишся на себе. Не на «нещасну матір-одиначку». На жінку, яка сьогодні змогла не розбити тарілку об стіну, коли її принижували. І знайдеш три речі. Три причини, за які цю жінку можна поважати.

​Анна гірко розсміялася.

— Поважати? Мене? Ти жартуєш?

​— Ні. Це експеримент. Мені цікаво, чи здатна ти побачити те, що бачу в тобі я?

​І перш ніж вона запитала «А що ти бачиш?», він знову розчинився в темряві, залишивши по собі лише легкий порух повітря.

***

​Уночі Анна лежала без сну.

Три причини. Що я можу сказати? Що я дихаю? Це не досягнення.

Що я не покинула дітей? Це обов’язок, а не подвиг.

Що я встаю щоранку? Зі страху, що діти помруть з голоду, якщо я не встану. Це інстинкт, а не сила.

​Спогад накотив раптово і яскраво, обпікаючи. Вагітність Дашею. Чоловік, його перекошене злобою обличчя. «Подивися на себе! Кому ти така здалася?»
​Вона закусила кулак, щоб не закричати. Поруч сопіла Даша.

​Гаразд, Вороне. Спробую. Але якщо не знайду... значить, він правий. Чоловік. HR-менеджерка. Усі вони праві. А ти помилився в мені.

***
​Ранок. Рідкісна тиша. Даша спить. Саша теж. Маша дивиться мультики на планшеті.

Вона підійшла до дзеркала у ванній. Увімкнула світло. І ледь не сахнулася.