Розділ 1. Експеримент з чашкою чаю

Ворон і Королева

​РОЗДІЛ 1. ЕКСПЕРИМЕНТ ІЗ ЧАШКОЮ ЧАЮ

​«Перше правило дна: не бійся його. Це не кінець. Це фундамент. Від нього можна відштовхнутися, якщо знайдеш у собі силу. А сила завжди починається з дрібниць. Наприклад, з того, щоби просто заварити собі чаю».

​З щоденника Спостерігача

​Холод шорсткої цегли пробирав крізь тонку бавовну кофти, але Анна вже не відчувала нічого, крім густої порожнечі всередині.

​Вона забилася в найдальший куток, поміж стіною гаражної «ракушки» та купою старого мотлоху, щоби її ніхто не знайшов. Хотілося просто перестати існувати. Думка про стрибок із даху вже не здавалася такою страшною. Спокій і тиша. А не оце все.

​«Мамусю, а ми тепер бідні?»

​Питання шестирічної Маші вп'ялося у свідомість, а слідом за ним і колючий, знайомий голос матері: «Не треба було народжувати, головою думати треба. Сама винна».

​І його, чоловікові, слова, сказані три дні тому, поки він пакував валізу:

«Мені потрібна пауза. Не розлучення, ні. Просто... тайм-аут. Я задихаюся в цій ролі. Батьківство, побут... Хочу пожити для себе. Розібратися в голові».

​Він говорив це, не дивлячись на їхнього трирічного сина Санька, який тягнув до нього ручки.

​Увечері, після його відходу, вона полізла в сервант, до їхньої потайної шухлядки. Анна вирішила підрахувати, на скільки днів їй вистачить грошей із конверта, в який вони зазвичай відкладали потроху на відпустку або непередбачені витрати на кшталт походу до стоматолога.

Конверт був на місці. Але коли вона витрусила його на стіл, з нього висипалася лише жалюгідна жменька дріб'язку — зім'яті п'ятірки, десятки, одна пошарпана п'ятдесятка. 
Вона перерахувала двічі. Пальці тремтіли, плутаючи купюри. П'ятсот тридцять гривень. На трьох дітей. На невизначений термін.

​Усередині щось тихенько лопнуло.

​І голоси матері та Маші сплелися в голові в один тугий вузол сорому. Як так вийшло, що вона, Анька, весела й безшабашна, перетворилася на страшну недоглянуту тітку з трьома дітьми на руках, без роботи, без перспектив, а тепер ще й без чоловіка?

Вона відчувала себе викинутою на берег рибою. Усередині все закам'яніло.

Саме тоді вона тихенько вислизнула з квартири в сірі сутінки і сховалася від усіх у дальньому кутку двору. Хотілося заридати на голос, завити, але вона не змогла видавити ані сльозинки.

​Раптом щось гепнулось їй на коліна. Невелика суха шишка. 
Анна повільно підняла голову.

​На іржавій трубі сидів ворон. Він дивився на неї прямо, спокійно і надто усвідомлено.

​Сиплий голос пролунав просто у свідомості.

​— Знайшла, значить, наймальовничіше місце для фіналу. Обов'язково з краєвидом на сміттєві баки?

​Анна заплющила очі. Галюцинація. Крайня стадія.

Зникни. Зникни!

​— Уперта. Мені це подобається, — ментальний голос був глузливий. — Але твій метод нікуди не годиться. Надто... банально.

​Вона розплющила очі. Ворон, як і раніше, сидів на трубі. Його пір'я відблискувало сталлю та синявою.

​— Хто ти? — спитала вона.

— Я Спостерігач і, можна сказати, колекціонер. Колекціоную цікаві екземпляри. А ти, моя дорога, — найяскравіший екземпляр у радіусі десяти миль. Справжня іскра, яка так старанно намагається загасити сама себе. Зачаровуюче видовище.

​— Відчепися! — Анна зробила жест рукою, відганяючи настирливого птаха.

​— А якщо ні? Проженеш? — він каркнув, коротко й сухо. — Сумніваюся. У тебе навіть на це сил не лишилося. Інакше б ти не сиділа тут, перетворюючись на бурульку.

​Він зістрибнув на землю і пройшовся перед нею, його пазурі сухо шурхотіли по торішньому листю.

​— Гаразд, змилуюся. Допоможу. Я сьогодні добрий. Давай проведемо експеримент.

​— Який ще... експеримент? — у її голосі не було навіть злості, одна лише тотальна втома.

​— Експеримент із витягання тебе з цієї трясовини. Називається: «зроби хоч що-небудь». Ти йдеш додому. Заварюєш собі чай. Не той пил у пакетиках. А той, що пахне літом. Вип'єш. Подивишся у вікно. Усе.

​Анна дивилася на нього, не розуміючи.

​— Навіщо?

​— Тому що якщо ти не зробиш цей один дурний, безглуздий крок, — його ментальний голос прорізав свідомість, як лезо, — то так і залишишся тут. Снігом припорошеним пам'ятником самій собі. А це, повір, огидне видовище.

​Він розправив чорні, як смола, крила.

​— Я завтра повернуся і перевірю.

​І зник. Розчинився у сутінках, що згущувалися.

​Анна сиділа так іще хвилин десять, поки холод нарешті не змусив її поворухнутися.
Вона підвелася і, як сомнамбула, побрела до своєї старої гостинки, до сплячих дітей, до гори непідйомних проблем.

​На кухні її рука сама потягнулася до коробки з дешевим чаєм. Але пальці раптом здригнулися. Верхня полиця. Забута жерстяна коробка із залишками сушеної м'яти та меліси. «Той чай, що пахне літом».

​«Усього лише експеримент», — подумала вона з гіркою посмішкою.

​Шипіння чайника, що закипав, здалося оглушливим після гнітючої тиші. Пальці обхопили гарячу чашку, а пара, що гостро пахла м'ятою, огорнула обличчя невидимим ароматним сяйвом.

Вона пила маленькими, обпалюючими ковтками, повертаючи собі відчуття тіла, життя та реальності. І це її налякало. Тому що якщо вона знову відчуває смак, значить, вона все ще хоче жити. А хотіти жити — це знову бути вразливою.

​Тепло розливалося по тілу, зігріваючи крижану порожнечу всередині, даючи відчути себе живою. І цей простий акт — чашка чаю, заварена тільки для себе, — виявився найскладнішим і найважливішим вчинком за останні дні.

​Засинаючи, вона думала не про гроші й зраду чоловіка. Вона думала про те, чи повернеться ворон завтра. Це викликало дивне, давно забуте почуття. Цікавість.

​Вранці, коли молодша розплакалася, вимагаючи пляшечку, Анна вперше за довгий час встала без відчуття свинцевої важкості в грудях. Вона погодувала дітей, умилася холодною водою і раптом спіймала себе на думці: а що, якщо записати це? Не для когось. Для себе. Як доказ, що це було.