Слова

Ворон знав одне: люди говорять забагато.

Він слухав їх щодня. Крізь відчинені вікна, з балконів, з лавок у парку, з телефонів, які вони притискали до вух, наче ті телефони могли їх врятувати. Слова летіли вгору, до нього, як комахи. І так само як комахи — більшість із них не мала крила.

— Я тебе кохаю, — казав один.

— Я знаю, — відповідала інша.

Ворон нахилив голову. «Цікаво» — подумав він. «Він каже „кохаю“ — це три склади, п'ять літер, одне життя. Вона каже „знаю“ — це два склади, чотири літери, одна стіна. І ніхто з них не почув, що між „кохаю“ і „знаю“ стоїть не любов, а звичка. Бо коли люблять — не кажуть „знаю“. Коли люблять — мовчать. Або кажуть щось безглузде. Наче „я зробив тобі каву“».

Ворон летів далі. Друге вікно. Чоловік кричав у телефон. Кричав голосно, з слинними словами, які мали означати гнів, але насправді означали страх.

— Ти мене не чуєш! — кричав він.

«А ти її не бачиш» — подумав Ворон. «Ти кричиш у слухавку, а вона, напевно, сидить на тому кінці й плаче тихо, бо тихий плач — це єдине, що може пробитися крізь твій крик. Ти кажеш „ти мене не чуєш“, але сам не чуєш тиші між її словами. А саме в тій тиші — все».

Третє вікно. Стара жінка. Вона говорила сама до себе. Неголосно. Спокійно. Ніби розповідала комусь, кого не було, про те, як пройшов день.

— Я купила хліб. Білий. Ти любив білий.

Ворон сів на підвіконні. Він знав: вона говорить з тим, кого вже немає. Але для неї той, хто пішов — не пішов. Він просто... переселився в тишу. І тепер вона заповнює цю тишу словами, як людина, яка заклеює тріщини в стіні старими шпалерами. Знає, що не допоможе. Але робить. Бо мовчання — це єдине, що страшніше за брехню.

«Ось що я зрозумів про слова» — подумав Ворон. «Найважливіші з них — ті, що сказані тихо. А наймарніші — ті, що сказані голосно. Люди кричать, коли бояться. Шепочуть, коли люблять. І мовчать, коли... коли справді є що сказати».

Ворон каркнув. Один раз. Тихо. Собі самому. Бо навіть ворони іноді потребують почути власний голос. Не для того, щоб щось сказати. Для того, щоб переконатися, що ще існуюш.

«Слова — це як пір'я» — подумав Ворон, розправляючи крила. «Вони красиво летять. Але не тримають тепла. Тепло тримає тиша. І саме тому люди так бояться мовчати. Бо в тиші — холодно. Але в тиші — правда. А правда, на відміну від слів, не падає вниз. Вона залишається».

Він злетів. Вечір був тихий. Жодного слова. Тільки вітер. І десь у третьому вікні стара жінка все ще розповідала комусь про хліб. Білий. Той, що він любив.