Бесіда

Ворон не розмовляв з людьми. Майже.

Був один виняток. Хлопчик. Літ дев'ять. Рудий, з обдертими колінами й цим специфічним поглядом, який буває тільки в дітей, які ще не зрозуміли, що дорослі — це серйозно.

Ворон сидів на паркані. Хлопчик сидів поруч. Між ними — метр дистанції й півжиття досвіду.

— Ти розмовляєш? — запитав хлопчик.

Ворон мовчав. Ворони завжди мовчать, коли запитують. Бо запитання — це не запрошення до розмови. Запитання — це перевірка. Дорослі перевіряють, чи варто боятися. Діти перевіряють, чи варто вірити.

— Ти не розмовляєш, — констатував хлопчик. — Ладно. Тоді я поговорю. А ти слухай. Ворони ж добре слухають, так? У вас вуха великі.

«Вуха» — подумав Ворон. «У мене? Дякую. А в тебе, мабуть, рот великий, бо ти ще не замовк».

Але Ворон не каркнув. Бо хлопчик почав говорити, і це було цікавіше, ніж він очікував.

— Тато каже, що коли виросту, я все зрозумію. — Хлопчик малював паличкою в піску щось, що нагадувало карту, але міг бути й соняшник. — Я не хочу виростати. Якщо виростеш — треба все розуміти. А я не хочу. Я хочу просто малювати.

«Ось воно» — подумав Ворон. «Дорослі кажуть дітям: „колись ти зрозумієш“. Наче розуміння — це подарунок. Наче воно чекає десь на полиці, і треба лише підрости, щоб дістати. Але правда в тому, що ніхто нічого не розуміє. Дорослі просто перестають запитувати. Вони не знаходять відповідей — вони втрачають питання. І називають це „дорослістю”».

— А знаєш, що найстрашніше? — хлопчик глянув на Ворона. — Не те, що я виросту. А те, що я забуду, про що я зараз думаю. Мама каже, що вона теж малювала. Але вона не пам'ятає, що саме. Вона каже: „щось там було”. І все. Просто „щось там”.

«Так» — подумав Ворон. «Це і є найстрашніше. Не смерть. Не біль. Не самотність. А „щось там”. Коли ти жив цілий рік, повний малюнків, сміху, страхів, відкриттів, а потім одного ранку прокинувся — і від усього залишився тільки „щось там”. Бо пам'ять — це не сховище. Пам'ять — це сито. І з роками дірки стають все більшими».

Хлопчик домалював. Підвівся. Відряхнув коліна.

— Ти хороший ворон, — сказав він. — Ти не сказав мені нічого. І це найкраща розмова, яку я мав за весь тиждень. Дорослі не кажуть „слухай“, вони кажуть „слухай, що ми тобі скажемо“. А ти просто мовчиш. Це краще.

Він пішов. Рудий, з обдертими колінами, залишивши в піску карту, що міг бути соняшником.

Ворон подивився на малюнок. Потім на хлопчика. Потім знову на малюнок.

«Малий» — подумав Ворон. «Ти не виростеш. Не повністю. Завжди залишиться шматочок, який малює в піску. Просто ти навчишся ховати його глибше. А ті, хто ховає добре, називаються дорослими. А ті, хто ховає погано — називаються художниками. І тільки ті, хто не ховає взагалі — ті залишаються дітьми. Інколи — надовго. Інколи — допоки не виростуть».

Ворон злетів. Він не забув цього хлопчика. Бо Ворон не забуває. Це його прокляття й його дар. Він — пам'ять, у якої є крила. А люди — пам'ять, у якої є дірки. І між ними — лише паличка в піску й питання, на яке ніхто не відповів: «Чому дорослі — це не ті, хто все зрозумів, а ті, хто перестав запитувати?»