Скарбниця

Ворон любив балкони. Балкони — це як відкриті щоденники людей, тільки замість слів там — речі.

Був такий балкон на четвертому поверсі. Справжнє ціменне сховище. Старий велосипед, який не бачив дороги років п'ять. Стопка газет, які вже стали жовтими, як старі зуби. Поламаний стілець, який «колись полагодять». І коробки. Безліч коробок із написом «Різне».

«Різне» — подумав Ворон. «Найнебезпечніше слово у світі. Воно означає: „Я не знаю, навіщо мені це, але я боюся це викинути, бо раптом це частина мене“».

Він бачив, як власник цього балкона — чоловік у віці, з дуже сумними руками — іноді виходив туди. Він не лагодив стілець. Він не читав газет. Він просто стояв серед свого «різного» і дивився на місто.

Ворон приземлився на поручень.

— Привіт, — прокаркав він.

Чоловік не злякався. Він навіть не глянув на птаха. Він просто торкнувся пальцями старого велосипеда.

— Колись я на ньому їздив до моря, — тихо сказав чоловік. — Триста кілометрів. Вітер у обличчя, сонце, і здавалося, що світ закінчується тільки там, де закінчується дорога.

«Ось воно» — подумав Ворон. «Він тримає не велосипед. Він тримає відчуття вітру в обличчя. Він тримає того себе, якому було двадцять і який вірив, що дорога ніколи не скінчиться. Велосипед іржавий, ланцюг розірваний, колеса спустили. Але в голові чоловіка він досі летить до моря».

Ворон перелетів на коробку «Різне». Вона була важкою й пахла пилом.

«Люди дивні» — подумав Ворон. «Вони збирають речі, щоб не забути, ким вони були. Наче пам'ять — це щось, що можна покласти в картонну коробку і підписати маркером. Вони думають, що якщо викинуть старий стілець, то викинуть і той вечір, коли на ньому сиділи з кимось коханим».

Чоловік нарешті подивився на Ворона.

— Ти теж щось шукаєш, птахо?

Ворон нахилив голову. Він згадав, як минулого тижня знайшов на даху блискучу скляну кульку. Він приніс її в своє гніздо. Не тому, що вона була корисною. Не тому, що вона була «частиною його». А просто тому, що вона була гарною.

«Різниця між нами в тому» — подумав Ворон. «Що я збираю те, що мені подобається зараз. А ви збираєте те, що любили колись. Ви будуєте музеї своїх втрат, а я — колекцію своїх радощів».

Чоловік зітхнув і пішов у квартиру. Залишивши за собою іржавий велосипед і жовті газети.

Ворон злетів. Він знав: завтра чоловік знову вийде на балкон. Бо бути серед своїх «речей» — це єдиний спосіб для нього відчути, що він ще існує.