Дзеркало

Ворон ненавидів дзеркала.

Не тому, що боявся відображення. Ворон знав, хто він. Чорний птах. Криві кігті. Очі, які бачать більше, ніж треба. Нічого красивого. Нічого страшного. Просто — факт.

Він ненавидів дзеркала за те, що вони робили з людьми.

Був такий дім на розі. Третій поверх. Велике дзеркало у спальні. Ворон знав його, бо вікно ніколи не зашторювали. Може, забули. А може — навмисно. Бо деякі люди зашторюють вікна від чужих очей, а дзеркала — від власних.

Щоранку вона ставала перед ним. Перед дзеркалом. Не перед собою — перед ним. Бо дзеркало — це не вона. Дзеркало — це суддя. А вона — підсудна.

Спочатку — волосся. Поправити. Притиснути. Задати напрям, якого не було вчора. Потім — обличчя. Доторкнутися. Перевірити, чи все на місці. Ніби за ніч щось могло зникнути. Потім — посмішка. Не справжня. Тренувальна. Та, яку вона мала б носити весь день, як форму. Як уніформу. Як маску.

«Ось воно» — подумав Ворон. «Вона ще не вийшла з дому, а вже наділа маску. Ще нікого не бачила, а вже грає. Для кого? Для дзеркала? Ні. Для себе. Бо найжорстокіший глядач — це не натовп. Це ти сам, вранці, без гриму, без слів, без захисту».

Вона відходила. Поверталася. Знову відходила. Знову поверталася. Так роблять, коли не впевнені. Коли здається, що щось не так, але не знаєш, що саме.

«Вона шукає» — подумав Ворон. «Але не те, що думаєш. Вона не шукає зморшки. Не шукає втоми. Не шукає недоліків. Вона шукає ту, якою була вчора. Бо та, якою вона є сьогодні — їй незнайома. І це найстрашніше: не постаріти. А прокинутися і не впізнати себе».

Ввечері — те саме. Тільки повільніше. Світло інше. Тіні м'якші. Вона ставала перед дзеркалом і... не дивилася. Ну, дивилася, але не бачила. Очі — повз. Повз себе. Кудись туди, де дзеркало закінчується і починається стіна. Мабуть, там — та, якою вона хотіла бути. Але стіна — не відображає. Стіна — це просто кінець.

Одного вечора вона принесла щось до дзеркала. Маленьке. Фотографію. Поставила поруч. На полицю. Ворон не бачив, що на ній. Але бачив, як зміло обличчя. Не краще. Не гірше. Інше. Як людина, яка раптом згадала, що колись була кимось, хто не потребував дзеркала.

«Ось вам і парадокс» — подумав Ворон. «Ви шукаєте себе у відображенні. Але відображення — це не ви. Це перевернуті. Зеркало показує вам того, кого ви ніколи не зустрінете. Бо справжнього вас бачать тільки інші. А ви бачите лише те, що показує скло. І скло — бреше. Воно завжди бреше. Бо ви завжди намагаєтеся виглядати краще, ніж є. А правда — вона не в склі. Вона в тому, як ви дивитесь на інших, коли думаєте, що за вами ніхто не спостерігає».

Ворон знав. Він же спостерігав.

Вона забула зашторити вікно. А Ворон — він ніколи не забував. Але він не дивився на неї. Він дивився на дзеркало. На скло, яке мало відображати правду, але натомість відображало лише те, що люди хотіли бачити.

Ворон злетів. Він не любив дзеркал. Бо дзеркала — для людей. А Ворон — для правди.

А правда не відбивається. Вона — літає.