Два вікна

Ворон знав усі вікна в цьому будинку. Не по іменах. По світлу.

Другий поверх, ліворуч — завжди горіло до півночі. Там хтось не спав, але не працював. Просто сидів. Сам. Ворон бачив силует. Нерухомий. Як людина, яка чекає на дзвінок, що не надійде.

Четвертий поверх, праворуч — горіло з шостої ранку. Там жінка робила сніданок для когось, хто вже місяць не приходив. Ворон знав. Бо виделок на столі завжди був один. Але тарілок — дві. Одна порожня. Чисто. Начебто той, хто мав сидіти навпроти, просто вийшов по хліб і забув повернутися.

Третій поверх, по центру — там було найцікавіше. Там горіло світло в двох кімнатах. Але мешканці ніколи не заходили одне до одного. Чоловік — ліворуч. Жінка — праворуч. Двері між ними — зачинені. Але вчора вночі Ворон почув, як жінка плакала. Тихо. Так, як плачуть, коли думають, що ніхто не чує.

А чоловік по той бік дверей — мовчав. Але Ворон бачив: тінь під дверима не рухалась. Він стояв. Просто стояв. За дверима. Не заходив. Не стукав. Не питав. Просто стояв, бо не знав, як увійти туди, куди його не кликали.

«От ви, люди» — подумав Ворон. «Ви боїтеся не відстані. Боїтеся дверей. Дверей, які ви самі ж і зачинили. І зачинили не з того боку, де думали».

Другий поверх, ліворуч — світло погасло. Нарешті. Може, заснув. Може, пішов. Ворон не відрізняв. Для нього темрява — це просто інша форма тиші.

Четвертий поверх, праворуч — другий виделок зник. Жінка сховала його. Не в шафу. У шухляду. Глибше, під інший посуд. Так ховають не виделки. Так ховають надію, що «він повернеться». Бо надія, яка лежить на столі щоранку — це не надія. Це біль, який прикидається звичкою.

Третій поверх, по центру — двері все ще зачинені. Але під ними — смужка світла. Дві тіні. Одна з того боку, одна з цього. Все ще стоять. Все ще мовчать.

«Ви не розумієте найпростішого» — подумав Ворон. «Щастя — це не коли двері відчинені. Щастя — це коли ти стоїш за ними і знаєш, за якими можна постукати».

Ворон злетів. Ніч була довга. Він знав усі вікна. Але не знав жодного серця. І це, мабуть, добре. Бо серця — це те, що Ворон не хотів би знати. Він і так бачив забагато.