Він і Вона

Ворон сидів на даху й рахував людей.

Не всіх, звісно. Тільки тих, хто бігав.

Один — у телефон, по колу через парк, без шапки.

Друга — за дитиною, яка теж бігла, але в протилежний бік.

Третій — просто біг. Куди — невідомо. Мабуть, він і сам не знав, але біг серйозно, наче десь його чекав приз, а не просто маршрутка.

Поруч, на парапеті, сиділа Вона. Не людина. Навіть не птах. Просто — Вона. Ворон її не боявся. Бо боятися того, хто приходить до всіх, — це як боятися вівторка. Він теж буває. І що?

— Багато бігають сьогодні, — сказав Ворон.

— Завжди багато, — відповіла Вона. — Ти б подумав, що вони кудись поспішають. А ні. Просто не вміють стояти.

Ворон кивнув. Він знав. Він жив на цьому даху достатньо довго, щоб бачити: люди тікають не від чогось — вони тікають «до». До роботи, до дому, до ілюзії, що завтра буде краще. А завтра теж буде понеділок.

— Ось той, — Ворон показав крилом на чоловіка, який стояв на світлофорі й нервово дивився на годинник. — Він запізнюється. Але не туди. Він взагалі не туди йде. Просто ще не знає.

Вона подивилася й промовчала. Вона завжди мовчала, коли Ворон був правий. Це була їхня гра: Ворон помічав абсурд, а Вона просто чекала, поки абсурд сам себе помітить.

— Знаєш, що найсмішніше? — Ворон перехилив голову. — Вони бояться тебе. Малюють черепи, ставлять свічки, пишуть заповіти. Але при цьому — жодного разу не сіли просто так. На дах. Подивитися, як сонце сідає за хмари. Без причини. Без мети. Просто — сісти.

— І що? — запитала Вона.

— І нічого. Це б усе змінило.

Світлофор перемкнувся. Чоловік побіг далі. Дівчина з коляскою повернула за ріг. Дитина, яка тікала від мами, раптом зупинилась, підняла голову й побачила на даху двох чорних постатей.

— Мамо! Глянь! Ворон!

Але мама вже дзвонила по роботі. Маленька постать побачила Великого Ворона й Жінку, яку не було видно. І може, вперше за весь день, хтось зупинився.

Ворон змовк. Вона теж.

Сонце сіло за будинок, й місто вмить стало помаранчевим, а потім — синім, а потім — просто темним. Люди бігли далі. А дах залишився.

— Завтра прийдеш? — запитав Ворон.

— Завтра завжди приходжу, — сказала Вона. — Але не за тобою. Ти ж птах. Ти й так знаєш, що летіти — це краще, ніж бігти.

Ворон розправив крила й зник у темряві. А місто ввімкнуло ліхтарі й прикинулося, що нічого не було.