Кава

Ворон сидів на підвіконні третього поверху й дивився, як вона наливає каву.

Вона — це людина. Жінка. Ранок. Запах, який навіть він, птах, змушений визнати: непоганий.

Перший ковток. Очі заплющені. Зітхання. Тихе, але Ворон чув. У нього слух — для того й дано.

— Я не людина ранку, — сказала вона ні до кого. До чашки, мабуть.

«А хто ти тоді?» — подумав Ворон. «Вечірня істота? Ні. Ти просто людина, яка не виспалася. Кава тут ні до чого. Але я мовчу. Бо кава для вас — це як молитва. Не важливо, чи працює вона. Важливо, що ви в неї віриш».

Другий ковток. Телефон. Новини. Обличчя змінилося за п'ять секунд — з розслабленого на стомлене.

«Ось так» — подумав Ворон. «П'ять секунд. Я бачив, як вовки виють на місяць довше, ніж ви даєте собі час на ранок. Вовки щонайменше знають: місяць нікуди не подінеться. А ваші новини — теж нікуди не подінеться. Тільки вас — менше».

Третій ковток. Вона подивилася у вікно. І побачила його.

— О. Ворон.

Не злякалася. Не змусила відлітати. Просто — констатувала. Як факт. Як погоду.

«От тепер ти наближаєшся до чогось справжнього» — подумав Ворон. «Ти бачиш мене. Я — реальний. Твої новини — ні. Твій графік — тимчасовий. Твій начальник — смертний. А я? Я тут сиджу. Щоранку. І чекаю, поки ти нарешті перестанеш поспішати туди, куди тобі не хочеться».

Вона допила каву. Відставила чашку. Посиділа ще хвилину. Просто так. Без телефону. Без планів. Без мети.

«Ось так» — подумав Ворон. «Тепер ти — людина ранку. Не та, яку ти хотіла бути. Та, якою ти є. А різниця між ними — це один погляд у вікно й одна хвилина тиші».

Ворон злетів. Тихо. Щоб не лякати. Бо навіть він знав: деякі ранки не треба псувати навіть крилами.