РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ. КАРИНКА

Вона полюбляє сидіти на деревах. Її руки обіймають ультрамаринове небо, серце летить слідом за бузковим вітром, а очі віддають тепло птахам, що веселяться в блакитній висоті.

Малеча, пробігаючи мимо, кричить:

- Каринко, подаруй нам пташенятко!

А Каринка зухвало відповідає:

- Тоді, давай сюди, до мене! Ану, перевірю, чи гідні ви крилатого племені? Ось, беріть своє пташеня!

І простягає вниз смагляву тонку руку.

Хлопці сміються, але ніхто не ризикне лізти по майже голому стовбуру на саму вершину! Як вдається забратися туди Каринці – не знає ніхто!

Батько приходить і кличе Каринку.

- Злазь, негідниця, злазь, пустунка, ходімо обідати!

А Каринка сміється сріблястим, наче дзвоник, сміхом. Витирає свій довгий гострий ніс від пилу, моргає очима.

- А ти дістань мене, mon cher papa!

О, французький вона опанувала швидко, і тепер щебече, наче пташка, так, що покоївка Марфуша не завжди кумекає, що вона каже!

- По - бусурманськи кажеш! – гнівається вона, а Каринка сміється. Радіє світові, людям, птахам, небу, добрим віршам, які повторює по пам'яті.

Погрозить батько, та й піде. Він лише вдає, що сердиться, але всім своїм серцем любить Каринку, єдину свою дочку, послану в подарунок небесами. Не мали вони з дружиною дітей, але, однієї грозової ночі, коли хмурився і гнівався вітер, блищали вогняні стріли, почули вони з дружиною плач на дворі. Відчинили двері, а на ґанку пакунок лежить та попискує! Підкидьок! І прийняли вони дар згори і тепер зі своєї донечки порошинки здувають!

Сидять вони за столиком, чаї ганяють, а тут у вікно Каринка залазить, чорним оком дивиться, та букетик квіточок польових прямо на стіл кидає.

І злітає на свій улюблений стілець.

А ось вона, засмагла, з подряпаними колінами, біжить разом із дітьми до річки. Тепер вона, немов чайка, злітає над хвилями.

Але найбільше любить вона ходити на скелю, розташовану біля Вовчого яру.

Сяде там, гортає збірку поезій і мрійливо повторює рядки вірша.

Сумує дівчина, і дивиться в небо. Наче нареченого чекає.

  Біжить Оленка, донька Марфуші.

- Панночко, Юрій Костянтинович приїхали. Вас до занять кличуть!

Охне Каринка, і побіжить з усіх ніг додому. Музику вона обожнює, адже музика з нею дива робить!

Вона сідає за фортепіано, і, не звертаючи особливої уваги на суворе нарікання Костянтиновича з приводу її гри, бігає по клавішам легкими і довгими пальчиками, виконуючи етюди і сонати. І в цей час ніби й немає Каринки. Десь вона в іншому світі, перебуває в горяних сферах.

Якось вона навіть батька налякала!

Щасливцев відчиняє двері, поринає у прекрасне бірюзове море музики. Тихо летять у просторі чарівні звуки «Тиші» Бетховена.

І зупиняється батько вражений, що нікого не бачить за фортепіано: клавіші самі стрибають під невидимими пальцями; його погляд обмацує кімнату, намагаючись знайти пустунку за кремовою шторою або під диваном, а потім ковзає вгору, і бачить - біля самої стелі, з якої звисає венеціанська люстра, ширяє невагоме тіло доньки.

- Як… як це зрозуміти? Як ти це робиш? - запитує здивований батько і падає на стілець, а Каринка, повільно опустившись до нього, каже:

- Ах, mon cher papa, це музика, я ж просто танцюю…

Так, вміє Каринка дивувати та вражати рідних!

***

Але в гімназії пані Тодд, яку вже кілька років відвідує Каринка, її недолюблюють та посміюються над нею. Немає в неї подруг, самотня вона і після занять сумна вирушає додому.

Іде, і щоб підняти настрій, співає про себе. А потім зупиняється неподалік бібліотеки, вслухаючись. Там хтось грає на роялі «Місячну сонату», грає проникливо і зворушливо, Мелодія лине серед каштанів вгору, до неба.

І стоїть Каринка, слухаючи. Здається, що зараз вона підніметься над земною твердю, як ця чудова музика!

Грубий окрик збиває Каринку:

- Гей ти, ворона дзьобата, сюди йди!

Це отаман місцевої шпани, ненависний їй Козуб, котрий, як побачить її, проходу не дає!

І вся кодла його слідує за Каринкою.

Каринка намагається жартувати, але сама відходить убік. Не любить вона цю компанію, ненависні їй їхні усмішки і шпильки. Але Козуб не відстає! Ось вони вже наздоганяють її.  Здається зараз схоплять своїми мерзенними руками Каринку, але... їхні руки обіймають повітря! Дивляться здивовано, а Каринка, що вислизнула з брудних їхніх рук, вже біля самої верхівки сріблястої тополі!

Здивування і страх охоплюють компанію. Нажахана присіла пацанва, мерзенний страх проник у їхні жили, гострим кинджалом встромився їм у ноги! І ось вони вже задкують назад, а потім біжать врозтіч, наче щось величезне, страшне зійшло над ними, ніби сам ангел із вогненним мечем заніс руку!