РОЗДІЛ СЬОМИЙ. У МЕРТВОМУ МІСТІ

Осінь, мов невблаганна господиня, вступала у свої володіння. Вона мазнула жовтою фарбою по зеленому листю, а небо затягла сірою хусткою.

Того бурхливого осіннього вечора двоє людей у темному ховалися під високими деревами парку. Вітер гойдав блідий немічний ліхтар.

Незабаром до Карла та Лариси приєднався сухорлявий і стрункий Варсонофій Кондратьєв. Він крокував, постукуючи каблуками, з далекого рога вулиці, що блищала металом калюж.

Кондратьєв, юнак з ріденьким пушком над губами та на підборідді, був у гімназійній куртці з блискучим рядом ґудзиків, у кашкеті з гербом та нестатутним лакованим ремінцем.

- Пані Ларисо, радий вітати… Пане Одинцов, якщо не помиляюся? - надто сухо промовив Кондратьєв.

Карл потиснув новому знайомому руку. Сам собі він раптом здався худючим і нескладним, поряд із цим струнким, гармонійно складеним юнаком. Є люди, які змушують інших почуватися гидкими каченятами.

Лариса із задоволенням зустріла Варсонофія. При його наближенні вона ледь помітним жестом поправила рудувате волосся.

Вони швидко рухалися крізь вітряне небо, що разом із рваними рукавами хмар опустилося близько до землі. Лариса йшла посередині, горда тим, що її супроводжують два кавалери - лицарі.

Дім Модеста Скорохода потопав в осінніх квітах. Айстри, золотарник, анемони і фіалки світилися навіть у темряві вечора, тремтячи від дотику вітру. Запах квітів змішувався з ледве вловимим пряним духом річки. Вікна будинку були порожні і темні. Хлопці і Лариса стояли біля верби, і тільки-но встигли сховатися, коли рипнула хвіртка.

Вогонь ліхтаря заблищав у темряві та завмер.

Модест Скороход стояв у темно-синьому плащі з башликом і дивився на небо, виставивши руку, чи то пробуючи вітер, чи ловлячи сльозинку дощу.

Не помітивши спостерігачів, він пішов уперед. Жовта пляма ліхтаря рушила разом з ним, коливаючи рідку пітьму.

- За мною, любе пташенятко, - сказала Лариса Карлу, але разом з ними рушив і Варсонофій.

Скороход, ніби виправдовуючи власне прізвище, рухався справді дуже швидко, незважаючи на свій горб та погану дорогу.

Звивиста, наче змія, тоненька і вузька вуличка була переповнена гострим камінням та калюжами, що спонукало юнаків підтримувати Ларису під руки.

Холодні паркани та сплячі будинки прокидалися, вибухаючи собачим гавкотінням і скрипом дерев.

Жовте око ліхтаря попереду летіло над землею, подібно до крилатого дракона з китайської казки.

І ось, нарешті, заблищала смолою і сріблом річка.

Жовтий ліхтар поплив над водою, відбиваючись у ній, висвітлюючи похмуру постать у човні.

- Біжимо!... До старого містка! - вигукнув Варсонофій. - Мій човен там!

Вони кинулися бігти щосили, спотикаючись, плутаючись у високій траві. Влетіли в довгасте тіло човна. Допоки Варсонофій клацав замком, Карл сів на весла і стривожив гладке дзеркало річки.

Човен пішов криво, а потім зовсім закрутився на місці - у Карла не було навичок роботи з веслами. Варсонофій чемно попросив попробувати самому, і човен пішов жвавіше, весла зачіпали водне полотно ледве чутно, струшуючи дрібні краплі.

Вони неквапом наздоганяли медовий вогонь ліхтаря, що плив річкою. Оцінювач ломбарду не був таким спритним човнярем, як пішоходом, тому Варсонофій наздогнав його без зусиль і пішов повільніше, в межах видимості.

Незабаром вони потрапили в зону вихрового туману, що м'яко стелився над водою.

Не було видно берегів – лише білястий дим та ледь помітний ліхтар попереду.

Здавалося, зникли й зірки, що раз у раз гірляндами миготіли у воді. Хитка вугільно-сіра темрява оточувала човен.

– І куди його несе? Чи не в затоплене місто? - промовив Карл, вдивляючись у темряву, вловлюючи окремі обриси.

- Ми минули рукав річки, - сказав Варсонофій. – Виходить, схоже, туди.

- Як страшно, - склала руки на грудях Лариса. - Я багато чула жахливого про це місто... Кажуть, що там в місячні ночі мерці вибираються на дахи будинків, що стоять у воді, і стогнуть, і цей стогін - як виття далеких сирен...

- А в самих будинках, начебто, досі живуть люди. Це обірванці, бродяги, жебраки – підхопив Карл. – Тільки з ними зустрітися та поговорити не можна. Ти залишишся з ними у затопленому місті і ніколи не повернешся до своїх. Часто потім виловлювали з води померлою таку людину …

Варсонофій дістав цигарку і посміхнувся:

– Все це казочки для маленьких дітей.

Він чиркнув сірником і на мить висвітлив своє обличчя – впевнене, акуратне, з ріденькою борідкою. Взагалі він сам був ідеалом витонченості – чистий, спритний, не замочив ніде холоші штанів, здавалося, ні порошинки не мав на своїй куртці.

Від річки тягнуло прохолодою.

Карл зняв піджак, накинув його на плечі Лариси. А сам закутався у чорний брезентовий плащ.

Поступово з темряви почали проступати якісь сірі брили. Туман став рідшим, він загортався сивими струменями, утворював окремі невиразні острівці. Був чутним плескіт води.