35 глава

*Марія

— Вечірка у самому розпалі. Ти точно хочеш піти? — питаю я у Сашка. Він же організатор цього свята. Якщо він хоче отримати перемогу на конкурсі, то зобов’язаний залишитися і проконтролювати весь процес.

Через гучну музику та крики студентів я не чую жодного слова. Єдине, що мені залишається — прочитати відповідь у його погляді. Давиденко схвально киває й тягне мене за руку в бік виходу з залу.

Мені аж вуха позакладало від шуму. Виявляється, бути принцесою не так вже й просто. Сукня дуже важка і в ній нестерпно жарко. Кожен подих — це випробування через туго затягнутий корсет на моїй талії.

Я стаю на підвищення, аби побачити серед натовпу Люсі, але її ніде немає. Ні біля алкогольних напоїв, ні на сцені, ні на танцювальному майданчику.

— Щось не так? — Сашко стурбовано прослідковує за моїм поглядом. Він обіймає мене за спину, але я напружуюся. Пригадую, як закінчилася для мене попередня гулянка і стає моторошно. Тепер так буде завжди? Кожна вечірка нагадуватиме про день народження Вадима. Кожен напій — про недовіру й спробу нашкодити мені. Кожен чоловік — про приховану за посмішкою небезпеку.

— Я взяла одяг, щоб переодягнутися, але Люсі ніде немає. Не зможу сама впоратися з корсетом. — Підозрюю, що навіть якби я знайшла подругу, то вона була б не в стані мені допомогти. Набираю її номер, але одразу вмикається автовідповідач. Я знаю кожне слово з цього запису. Покривляюся вголос телефону й завершую виклик.

— Ходімо. Я допоможу тобі. — пропонує Сашко, стримуючи сміх. Відчуваю полегшення, коли ми виходимо в коридор. Тут набагато спокійніше й комфортніше. На декілька градусів холодніше та на декілька дицебелів тихіше. Троє першокурсників сидять на підвіконню. Один з них грає на гітарі, а інші — підспівують, повільно гойдаючись у такт мелодії.

Я згадую ті часи, коли ми тільки вступили сюди й щонеділі збиралися біля багаття на пляжі й розповідали один одному моторошні історії та купалися під зоряним небом. Не віриться, що зовсім скоро «Візор» стане черговим моїм спогадом і пройденим етапом у житті.

— Чорт! — Я дивлюся на натовп у кінці коридору, якому кінця не видно, й розвертаюся до Давиденка. Мене нудить від однієї думки, що доведеться стільки чекати у черзі.

— Скільки років жінки проводять у черзі до туалету? Там що гроші роздають? — Сашко дістає з кишені серветку й притуляє її до мого спітнілого лоба. Тут треба цілий махровий рушник!

— Якби ж то… — Мені стає недобре, тому я йду все повільніше. Картинка перед очима з кожним кроком стає все розмитіша. Цей корсет впивається у мою шкіру все сильніше.

— Ти дуже червона. Тобі погано. — Він вчасно бере мене на руки й заносить у бібліотеку — одне з тих місць, яке я обожнюю у «Візорі». Давиденко садить мене за стіл, включає лампу й починає швидко розшнуровувати сукню. Від запаху книг та його обережних рухів я приходжу до тями. — Краще?

— Так. — Він набирає мені холодної води з кулера. Я роблю декілька маленьких ковтків під його прискіпливим поглядом і мені стає краще. — Дякую. — Олександр знімає всі шпильки з мого волосся й відвертається, щоб я могла спокійно переодягнутися. Це дуже мило з його боку, але… — Я настільки погано виглядаю, що ти не хочеш дивитися на мене?

Сашко розплющує очі, але не відводить їх від мого лиця. Він посміхається кутиками вуст, соромлячись.

— Ні, Маріє. Ти найпрекрасніша дівчина. Просто я не хочу поспішати. — Він заправляє пасмо волосся мені за вушко й цілує у лоб. — Дивись, зірка падає! — Він вказує пальцем на скляний купол у бібліотеці, звідки видніється зоряне небо.

— Ти встиг загадати бажання? — Я проводжу пальцями по його волоссі, шиї й спускаюся на спину.

— Так. А ти? — Моє бажання зараз стоїть переді мною. Хіба може бути щось краще? Я знімаю з нього піджак і натягую поверх свого оголеного тіла.

— Також. Що ти загадав? — Підходжу до полиці з романами, розглядаючи палітурки. Коли я була тут востаннє, то цих книг не було.

— Тебе, Маріє. Я завжди загадував тебе. — Сашко заправляє пасмо волосся мені за вухо з лівого боку й нахиляється до моїх губ. Я відповідаю йому своєю посмішкою, а тобі він цілує мене. Притягує до себе ближче, ковзаючи пальцями по моїй талії. Моє серце бʼється настільки гучно, що, мабуть, його чути у сусідніх кабінетах.

На мить світ зупиняється. У цій студентській бібліотеці, лише для нас. Залишаються тільки почуття, які переповнюють і вирують всередині. Моя долоня ковзає по його плечу та шиї. Коли дихати стає важче, я втупялюся носом в його сорочку. Мої губи приємно поколюють, а ноги схожі на вату. Ще секунду і я б послизнулася та впала, якби не його руки на моїх стегнах.

За скляним куполом знову спалахує зірка, але цього разу ніхто з нас не загадує бажання.

— Ти це чуєш? — запитує він пошепки. Я завмираю. Це ж Люсі співає, а на її фоні щось бурмоче собі під ніс Женя.

— Ходімо звідси. — Вони наближаюся і втікати з бібліотеки вже надто пізно. Я бігом хапаю свою сукню і ховаюся за книжковою шафою разом з Олександром.

— Вона пʼяна? — Якщо я почула питання Сашка, то й наші друзі теж можуть, тому я притуляю пальця йому до вуст. Зараз ми все самі побачимо.

Люсі заходить першою. Хоча… не так. Вона ледь не повзе у бібліотеку, притримуючись однією рукою за стіни, полиці та все, що знаходить по дорозі, у тому числі й за Женю. У іншій руці вона тримає пляшку з її улюбленим ігристим. Поділ її сукні порваний та брудний. Замість вишуканої зачіски — скуйовджене волосся, замість ідеального макіяжу — кольорові плями на обличчі. Вона дістає з сумочки невеличке дзеркальце, дивиться у нього, завмирає від шоку, а тоді на неї нападає гикавка.

— Вона завжди така? — Сашко обіймає мене, поклавши голову мені на плече.

— Тільки коли згадує про колишнього, — зізнаюся я, нервово кусаючи губу. Я хочу підійти до неї, міцно обійняти та заспокоїти, але щось всередині мене зупиняє. Мабуть, це усвідомлення того, що зараз їй потрібна зовсім не я.

— Він живе своє найкраще життя, а що я? — Люсі вилазить спочатку на крісло, а потім на стіл. Вона хоче напитися, але ігристого вже не залишилося. Голосно зітхнувши, вона переступає з ноги на ногу. Її колготи перетворилися на суцільні дирки, з яких видніються пальці.

— А ти все ще не можеш його забути, — відповідає Женя, не зводячи погляду з моєї подруги. На диво, він не злиться. Тільки здригається від кожного її кроку.

— Саме так, але я намагалася. — Тепер бібліотека просякнута її відчаєм. — У мене нічого не виходить. Ну як так? — Вона кидає пусту пляшку на землю й та розбивається на тисячу дрібних уламків поруч з полицею фентезі.

— Обережніше. — Женя подає їй руку, щоб вона спустилася на землю, але Люсі ігнорує його. Зістрибує, ледь не поцілувавшись з рипучим паркетом. З погляду друга Сашка можна зрозуміти, що у нього ледь серце не зупинилися в цей момент від її вибриків.

— Який же ти зануда. За-ну-дааа… — Вона нахиляється і розвʼязує йому шнурки. — Зараз втечу від тебе! — Вона показує йому язика, а тоді робить крок назад і зіштовхується з полицею дитячої літератури. Декілька книг з верхніх полиць падають прямо до її ніг.

— Ти навіть стояти не можеш. Куди втечеш? — Женя схрещує руки на грудях, а тоді переводить погляд на великий вітраж, звідки долинає шум. За вікном літає голуб. Він бʼється об скло, не розуміючи, що сюди залетіти не можна. Втім, птах не покладає зусиль, пробує знову і знову, завдаючи собі болю.

— Полечу, як та пташечка. — Люсі біжить до вікна, але Женя перегороджує їй шлях. Подруга перечіпляється через свою порвану сукню й падає перед хлопцем. З неї злітає маска.

— Здається, пташечка вже прилетіла. — У відповідь вона кидає йому свій гострий погляд і показує середній палець. Впевнена, що завтра вона згорить від сорому після сьогоднішніх вибриків.

— Я подарую Жені заспокійливе, — шепочу я на вухові Олександу, який спостерігає за нашими друзями, неначе ми в кіно. Бракує тільки попкорну, газованих напоїв і якихось зручних стільців.

— Щось тут не так. Він би вже давно її позбувся… — Сашко має рацію. У Жені не настільки міцні нерви, але він продовжує терпіти Люсі, глибоко дихаючи.

— Тобі не надоїло бути настільки правильним? — Подруга підіймає одну з книг і починає водити нігтем по рядках.