34 глава

*Марія

— Я звісно все розумію, голубки, але нам вже пора. Олександре, ти хочеш запізнитися на власну вечірку? Тоді поразка вже в тебе в кишені. — Люсі силою пхає нас у двір Давиденків. Я не в стані опиратися. Все тіло тремтить від радощів і захвату. 

— Я вже й так виграв все, що хотів. — Сашко подає мені руку і допомагає сісти. Після цього спаковує пишний низ моєї сукні у машину й ніжно цілує в лоба. 

— Надіюся, у тебе в автомобілі є сміттєвий кульок чи який пакет, а то я ще наблюю тут по дорозі через ваші лестощі. — Вона сама вмощується на задньому сидінні, закочуючи очі. 

— Невже ти не хочеш стосунків, Люсі? — уточнює Давиденко перед тим, як натиснути на газ. У цей момент мене навіть не лякає з якою швидкістю ми вчимо по трасі. Я милуюся його видом. Класика безперечно йому дуже личить, але впевнена, що й без одягу він нічогенько виглядає. Мені хочеться більшого, але водночас я чекаю на перший крок від нього. 

— Мені достатньо її у фільмах та серіалах, — гаркає Люсі, впершись руками на передні сидіння. Зараз вона схожа на малу вередливу дитину. — Усі ці сюсюкання та драма не для мене. — Помічаю, як густі брови Сашка швидко злітають вгору. 

— Кохання буває різним. — Він переводить погляд на мене. — Ніжним, палким, яскравим… — Люсі важко видихає, ніби зараз якась нудна лекція з якої б вона з радістю втекла. 

— На цій планеті більше 8 мільярдів людей. Шанс того, що ти знайдеш саме свою надто маленький. А ці постійні спроби… — Її голос стає тихішим. Вона відвертає голову до вікна й у цей момент я хочу міцно її обійняти. Колись їй розбили серце. Вона не хоче переживати той біль ще раз. З одного боку я її розумію, а з іншого… Не можна судити по одній спробі. Вона варта кохання. Сильного, міцного, справжнього. — Вони лише виснажують, ясно? 

— Так, але серед цих 8 мільярдів є той, хто може розтопити твоє серце. Не боїшся, що в старості залишитися самотньою і зрозуміти, що може просто не дала шанс «саме тому»? — Ми зупиняємося на світлофорі. Я дивлюся, як кольори різко змінюються один за одним. Так само швидко, як події у моєму житті. Виявляється, від ворогів до коханців не так вже й багато кроків, а точніше декілька відвертих розмов і вуаля. 

— А у мене серце з айсбергу. Таке дуже важко розтопити. — Її почуття гумору не залишає нас байдужими. Я дивлюся на годинник і, на дивно, ми якраз встигаємо. 

— А якщо твій принц на білому коні приїде з феном та обігрівачем? — Вперто стоїть на своєму Сашко. Я впиваюся нігтями в його стегно, бо сперечатися з Люсі немає сенсу. Вона вперто буде стояти на своєму до останнього. Але це його тільки заводить судячи з опуклості у штанях. Його очі знаходять мої. Я червонію, а він легко хитає головою, щоб я припинила. 

— Він той фен з обігрівачем до коня підключить чи як? — Це справді смішно. Хотіла б я таку картину наживо побачити. 

— Все, дебати на сьогодні завершені. Приїхали. — Я затамовую подих перед входом у «Візор». Сашко вирішив прикрасити не лише дзеркальну залу, але й весь університет, а я навіть не подумала про це. 

— У тебе все чудово вийшло, — шепочу йому на вухо, тягнучи за руку вниз. Навіть на цих підборах я нижча за нього. 

— Почекай ще трішки. Це лише початок. — Я відчуваю, як поразка крок за кроком йде за мною, але водночас не відчуваю ні розпачу, ні розчарування. Лише з захватом та гордістю за Сашка роздивляюся кожну деталь. Мені не соромно буде визнати поразку перед таким сильним суперником. 

— Як ти все встиг? — Наші сутички, його тренування з тенісу, навчання… Це все забирало безліч енергії та часу. 

— Доводилося ледь не ночувати у «Візорі». Було важко, але думаю, що цей бал ввійде в історію, Марі. Наші фото прикрашатимуть стіни цього університету. Хіба все не так, як ти хотіла? — Я зупиняюся з думкою, що насправді зараз я геть не знаю, чого хочу. Весь цей час я жила з думкою аби помститися Олександру. Коли мій запал спав, то зʼявилося все більше питань. Ворожнечі більше немає. Перемога втратила сенс. Я хочу, щоб «Візор» став місцем, де кожен може бути самим собою, але річ у тім, що я не знаю, як це зробити. Інша проблема полягала у тому, що я не знала як рухатися далі після закінчення університету. Ким я хочу бути? 

— Я не знаю, Сашку. Хочу, щоб наші щасливі фото висіли у гарних деревʼяних рамках у нашому домі. Я більше не прагну стати частиною історії. Хочу зосередитися лише на тому, що є тут і зараз, бо це — найважливіше. — Він відчиняє для мене двері і ми опиняємося в епіцентрі подій. Легка музика на фоні, приглушене світло і безліч поглядів прикутих до нас від яких мені стає ніяково. Я обертаюся назад, але Люсі немає. Вона неначе розчинилася у повітрі. Судячи з лайки біля фуршету, то вона вже десь у тому керунку знаходиться. 

— Не бійся. Вони говорили, говорять і далі будуть говорити. Ми завжди були на слуху. — Він бере мене за руку й впевнено веде вперед. Шепотіння стають все дедалі гучніші. Їх цікавлять плітки більше, ніж саме навчання. І це викликає огиду. Я не хочу виставляти своє особисте життя на показ, але вже надто пізно. 

— Удачі тобі. — Я відпускаю його на сцену, щоб він міг урочисто відкрити цей бал і займаю почесне місце у центрі першого ряду студентів. Женя стає поруч. Він тихо вітається і простягає мені келих з ігристим. Втім, мені настільки скрутило живіт від хвилювання, що я не можу й ковтка зробити. 

— Сашко попросив приглянути за тобою, поки він займається організаційними питаннями, — пояснює той, поки на сцені налаштовують мікрофон. Музика з кожною секундою стає все тихішою. Ми огорнуті блакитним та білим світлом і запахом квітів, якими прикрашена зала. 

— Схоже, що доведеться приглядати не за мною, а й за Люсі. — Це чудо збиває людей з ніг разом з келихом шампанського, який вже наполовину пустий. Судячи з її рожевих щік та очей, що підозріло світяться, то вона випила надто багато. 

— Гаразд. Сьогодні вона на мені. — По обличчю Жені помітно, що він не надто в захваті. Очевидно, що він хотів розважитися цього вечора, а не бути чиїмось охоронцем.