32 глава

*Марія

Мені важко стримувати сміх. Я прикушую губи, але кутики все одно тягнуться вгору. Мабуть, це вже від нервів. Професор вирішує мені підіграти. 

— Потримайте мого портфеля, Маріє. — Він віддає свою шкіряну сумку, вщент забиту паперами і йде в кінець коридору, привертаючи до себе увагу студентів. Абсолютно всі дивляться на нього. Бутницький випрямляє голову й з покерфейсом іде до мене, неначе модель на показі. Декілька моїх одногрупників дістають телефони й починають його фотографувати. 

— Я в шоці, — єдине, що вилітає з моїх вуст. Було незвично бачити його в такому образі, який геть не вписувався в жодні рамки цього університету. Серед інших студентів та викладачів Бутницький був схожий на білу ворону і, на жаль, це не залишилося непоміченим. Крізь сирену чути писклявий голос помічниці, яка вимагає, щоб професор негайно зʼявився до кабінету директора. 

— Маріє, незалежно від того, що там скажуть, просто знайте — це моя спроба вас підтримати. Мій бунт вже відбувся. Система відреагувала. Надіюся, що це надихне студентів на дії, а не лише на роздуми. — Спроба стримати посмішку переростає у сум, бо я не хочу, щоб у мого улюбленого викладача були проблеми через мене. Таких як він і так дуже мало. Це — золотий фонд нашої освіти, який не можна втрачати. Якщо його звільнять через одяг, то навіть сенсу не буде продовжувати боротьбу. Я не хочу бути частиною системи. Мені потрібні зміни на краще. Тут і зараз. Без компромісів. 

— Але я відчуваю вину перед вами. Директорка точно сердита. Вона не залишить вас без покарання. — У мене тремтять руки. Я готова піти з ним. Пояснити все. Якщо потрібно, то й кандидатуру свою забрати. 

— Маріє, я ні про що не шкодую. Знаєте, я ще ніколи не відчував себе таким вільним у стінах «Візору». Вперше я можу дихати тут на повні груди. Без остраху, без рамок, без обмежень. І знаєте, так має бути завжди. Кожен має відчувати себе тут добре. Я шкодую лише про одне — що не зробив цього раніше. Я вам вдячний, Маріє. Ви позбавили мене страху. Це найкращий життєвий урок, який я отримав, а тепер мені потрібно йти. Впевнений, що це не наша остання зустріч. — Я віддаю йому портфель і проводжаю поглядом професора ще декілька секунд, аж поки він не зникає за рогом. Єдине, що я чую — його тихі кроки, що віддаляються. Коли я вже хочу піти в аудиторію, то помічаю під своїми ногами аркуш паперу. Мабуть, він випадково випав, але надпис на ньому свідчить про геть інше: «Вірте у себе так само, як я сьогодні повірив у вас!». 

У мене такі змішані відчуття зараз. І я більше не можу тримати їх у собі. Набираю Люсі. Уявляєте, вона не бере від мене слухавку. Підіймаю голову й бачу, як моя захекана подруга біжить по коридору. Спотикається, падає, лається, тре ділянку шкіри на нозі, що визирає з порваних колготів, біжить далі, міцно мене обіймає. 

— Господи, після вчорашнього, я просто рада бачити тебе живою. — Люсі дістає з рюкзака дві канапки, загорнені у пергамент. Багато сиру, шинки та помідорів. Це те, що зараз мені потрібно. 

— Я вже казала тобі, що ти найкраща у світі подруга? — Люсі з гордістю вилазить на підвіконня й подає мені руку, щоб я легше могла піднятися до неї. 

— Казала, але не достатню кількість разів. — Канапка ледь вміщається їй до рота. Вона чавкає на весь коридор прямісінько під самою камерою. Крихти падають на її сукню. 

— Нас за це можуть покарати. — Правило № якесь там. Я вже забула. Але суть полягає у тому, що їсти за межами їдальні заборонено. Чесно кажучи, то більшість студентів нехтували цієї забороною, але ніхто не ризикував робити це на такому видному місці. 

— Я це переживу. Та пішли вони всі до біса. Я просто хочу їсти! Хіба я роблю щось погане? Ти краще розкажи, як ти. — Я переводжу погляд на свій будильник і розумію, що ми запізнилися вже більше, ніж на 15 хвилин, тому йти на пару сенсу немає. Нас тільки пів години будуть вичитувати за спізнення. Тому я спокійно дістаю свою канапку й починаю розповідати. 

— Сашко привіз мене до себе. Тепер ми разом. — Люсі радісно свистить, а тоді дістає по дві бляшанки з солодкою водою. 

— За це можна й випити. Щось було? — Я ніяковію. — Ну ж бо! Маріє, ти хочеш мене до інфаркту довести? — коли вона погрожує забрати мою їжу, то я здаюся. Не в силі встояти перед її смачними канапками. 

— Ні. Ми просто разом спали в його ліжку. Зранку мене розбудив Вадим. — Мій голос стає тихим та сповненим страху. Раніше він ходив цими коридорами. Посміхався до мене, підтримував, цілував. Тепер я боюся, що от-от я відчую запах його парфумів чи побачу ті страшні задурманені очі, що готові мене знищити. 

— Вадим? — Люсі мало не вдавлюється тою канапкою. Коли бачить, що я душу в собі сльози, то міцно обіймає. — Він прийшов у будинок Давиденка? Повірити не можу. Він ж такий боягуз. 

— Тут ти права. Він лише подзвонив. Втік в Італію. — Я вимовляю це практично пошепки. Зі страхом, що мої слова можуть якимось чином повпливати на його повернення. 

— Це на краще. Тепер ти у безпеці, Марі. Давиденко добре його побив. Він свій урок засвоїв. — І я свій теж. Не можна бути такою наївною та довірливою. Моя необережність ледь не коштувала мені життя. — Більше не можу це обговорювати. Навіть шматок у горло не лізе. Давай краще про щось хороше. У тебе після завтра день народження. Вже придумала, як будеш святкувати? Я криво усміхаюся, намагаючись перемкнутися, але всередині все ще болить. 

— Якщо чесно… ні. — Я знизую плечима. — Після всього цього якось не до святкувань.
Люсі закочує очі так демонстративно, що я не витримую й тихо сміюся.

— О, ні. Навіть не починай. — Вона тицяє в мене пальцем. — У тебе буде день народження. Зі свічками, тортом і дурними танцями. Я покличу клоуна, якщо ти будеш ходити такою насупленою. 

— Це звучить як погроза. — Вона ж зробить це. У неї ще багацько божевільних ідей про запас. 

— Це вона і є. — Люсі самовдоволено посміхається, а тоді збирає крихти. Засипає їх собі в рота і починає кашляти.